Вона роззирнулася навколо й усміхнулася. Двоє офіціантів — один товстий, другий худий — обидва в червоних піджаках із лобстерами на спинах, — стояли біля двостулкових дверей на кухню і тихо розмовляли. Оксамитова мотузка відділяла величезну обідню залу від ніши, у якій сиділи Джек із матір’ю. У цій темній печері перевернуті стільці зікуратами вивищувалися над столами. У дальньому кінці крізь вікно на всю стіну виднілася берегова лінія у готичному стилі. Вона навівала Джекові думки про «Кохану Смерті», фільм, у якому знімалась його мати. Вона грала молоду дівчину з купою грошей, яка без згоди батьків вийшла заміж за похмурого і красивого незнайомця. Той забрав її у великий будинок на узбережжі океану та спробував довести до божевілля. «Кохана Смерті» була більш-менш типовим фільмом у кар’єрі Лілі Кавано — вона знялася в багатьох чорно-білих стрічках, де красиві, але всіма забуті актори в капелюхах роз’їжджали в кабріолетах «форда».
З мотузки, що відмежовувала їхню темну печеру, до смішного низько звисала табличка «Залу зачинено».
— Тут трохи похмуро, еге ж? — спитала Лілі.
— Така собі «Сутінкова зона»[25], — відповів Джек, і вона загриміла шорстким, заразним, але якимось милим сміхом.
— Еге ж… Джекі, Джекі, Джекі. — Мати нахилилася до нього і, усміхаючись, скуйовдила його надміру довге волосся.
Також усміхаючись, він відвів її руку від себе. (Але ж у неї не пальці, а самі кістки! Джеку, вона майже вмерла!..)
— Не чіпай мене за волосся тут.
— Відвали!
— Доволі хіпово, як для старої шкапи.
— Боже мій. Спробуй-но виканючити в мене гроші на кіно цього тижня.
— Нема питань.
Вони всміхнулися одне одному, і Джек ніяк не міг згадати, коли ще йому так відчайдушно хотілося плакати чи коли ще він так сильно любив її. Ця безнадійна непохитність… і те, що мати повернулася до «Чорної чуми», було частиною цього.
Принесли напої. Вона легенько торкнулась його склянки.
— За нас.
— Валяй.
Вони випили. Підійшов офіціант із меню.
— Я на нього не сильно тиснула, Джекі?
— Ну, може, зовсім трішки.
Вона поміркувала над цим якусь мить і знизала плечима.
— Що будеш?
— Гадаю, камбалу.
— Я також.
Джек замовив страви. Він був дуже збентежений і поводився надзвичайно незграбно, але знав, що це саме те, чого хоче мати, і, коли офіціант пішов, він побачив по її очах, що непогано впорався із завданням. У цьому була заслуга дядька Томмі. Коли вони повернулися з «Гардіс», дядько Томмі сказав:
— Гадаю, ти не безнадійний, Джеку. Звісно, якщо нам пощастить подолати твій огидний потяг до жовтого плавленого сиру.
Принесли їжу. Джек накинувся на камбалу — гарячу, приправлену лимоном, смачну. Лілі лише трохи поколупалася в тарілці, з’їла кілька стручків квасолі, а тоді заходилася совати те, що залишилось, по тарілці.
— Заняття в школі почалися два тижні тому, — повідомив Джек під час вечері.
Коли він побачив великий жовтий автобус із написом на боці «Районна школа Аркадії», то відчув провину. Зважаючи на обставини, він вирішив, що це, імовірно, абсурдно, але так і було. Він начебто грався в прогульника.
Лілі запитально глянула на сина. Вона замовила й устигла спорожнити другу склянку. Офіціант саме ніс третю. Джек знизав плечима.
— Просто вирішив, що варто згадати.
— Хочеш піти до школи?
— Га? Ні! Не тут!
— Чудово, — відповіла вона. — Бо у мене все одно немає твоїх чортових довідок про щеплення. А без документів до школи тебе не пустять, приятелю.
— Не називай мене приятелем, — відповів Джек, але Лілі не вичавила із себе й легкої посмішки на давній жарт.
Хлопчику, чому це ти не в школі?
Він кліпнув очима. Здавалося, що голос пролунав десь поруч із ним, а не в голові.
— Щось трапилося? — спитала мати.
— Ні. Ну… в цьому парку атракціонів «Дивосвіт» є один чоловік. Сторож, наглядач чи щось таке. Він негр. Так ось, він питав мене, чому я не в школі.
Мати нахилилася вперед; вона припинила жартувати й була лякаюче жорстокою.
— Що ти йому сказав?
Джек укотре повів плечима.