Хлопчик поглянув на Спіді, збираючись запитати в нього, що тепер, що далі, усе по-справжньому чи то лише жорстокий жарт… але натомість промовчав. Спіді простягнув йому пляшку із зеленого скла.
— Це… — почав Джекі.
— Бери, — сказав Спіді. — Багатьом із тих, хто йде туди, не потрібно нічого такого, але ж ти давно там не був. Так, Джекі?
— Не був.
Коли він востаннє заплющував очі в цьому світі, а розплющував їх у магічному Дивовидді, краї з багатими, насиченими запахами та глибоким прозорим небом? Минулого року? Ні. Ще раніше… У Каліфорнії… по смерті батька. Тоді йому було…
Очі Джека розширилися. Дев’ять років? Так давно? Три роки тому?
Було страшно замислюватися над тим, як легко та спокійно ці видіння, часом приємні, часом похмуро-тривожні, просто вислизнули в нікуди — наче значна частина його уяви померла, безболісно, не сповістивши його про свій відхід.
Він швидко взяв пляшку з рук Спіді, мало не впустив її. Його охопила легка паніка. Деякі з Дивовидь тривожили, так, і мамині чітко озвучені застереження не змішувати реальність і вигадки (іншими словами, не втрачай глузду, друзяко Джекі, гаразд?), звісно, трохи лякали, але зараз він збагнув, що зрештою не хотів утрачати той світ.
Він глянув у очі Спіді та подумав: «Він і про це також знає. Знає все, про що я тільки не подумаю. Хто ти, Спіді?»
— Якщо ти довго там не бував, можеш забути, як потрапити туди за власним бажанням. — Спіді кивнув на пляшку. — Ось тому я й даю тобі цей магічний сік. Ця штука особлива. — Останню фразу Спіді вимовив мало не побожним тоном.
— Вона звідти? З Територій?
— Нєа. Трішки магії є навіть тут, Джеку-Мандрівнику. Небагато, але є. Цей магічний сік прибув із Каліфорнії.
Джек із сумнівом поглянув на негра.
— Ну ж бо. Сьорбни крапельку, і ми дізнаємося, чи не помандруєш ти. — Спіді ощирився. — Коли напитися цього вдосталь, то опинишся, де тільки забажаєш. Ти зараз дивишся на того, хто знає.
— Господи, Спіді, але… — Йому раптом стало трохи страшно.
Рот пересох, сонце, здавалося, світило надто яскраво, і він відчував, як у скронях стугонить пульс. Під язиком з’явився мідний присмак, і Джек подумав: «Ось яким на смак буде магічний сік — жахливим».
— Якщо злякаєшся і захочеш повернутися, сьорбни ще раз, — сказав Спіді.
— Вона перенесеться зі мною? Пляшка? Ви обіцяєте? — думка, що він може застрягти в містичному світі в той час, як його мама хворіє, а Слоут діймає її, була жахливою.
— Я обіцяю.
— Добре. — Джек підніс пляшку до губ… тоді на мить опустив руку. Запах був огидним — гострим і гірким.
— Я не хочу, — прошепотів хлопчик.
Лестер Паркер подивився на Джека, губи його всміхалися, але навіть натяку на усмішку в очах не було — тільки суворість. Немилосердна. Жахна. Джеку згадалися чорні очі: око чайки, око виру. Його охопив жах.
Він простягнув пляшку Спіді.
— Можете забрати її назад? — запитав він, і голос його обернувся на безсилий шепіт. — Будь ласка.
Спіді не відповів. Він не нагадав Джекові, що його мати вмирає чи що сюди їде Слоут. Він не назвав Джека боягузом, хоча хлопчик ще ніколи в житті не почувався більшим боягузом, ніж тепер. Навіть коли він у літньому таборі «Аккомак» відступив від вишки для стрибків у воду та діти зашикали на нього, було легше. Спіді просто відвернувся від нього та засвистів на хмари.
Тепер до жаху приєдналася самотність, що проймала його безсиллям. Спіді відвернувся від нього. Спіді стояв до нього спиною.