— Іди за мною, — сказав він.
Вони обійшли навколо однієї стіни великого павільйону, і капітан повів Джека у таємний закуток, що закривався вітрилоподібним шматком парусини. У мерехтливій напівтемряві обличчя воїна виглядало так, наче хтось розмалював його рожевою крейдою.
— Цей знак, — сказав він доволі спокійно. — Звідки він у тебе?
— Я отримав його від Спіді Паркера. Він сказав, що я маю вас знайти та показати його вам.
Чоловік похитав головою.
— Мені це ім’я невідоме. А тепер я хочу, щоб ти віддав знак мені, — він міцно стис Джекове зап’ястя. — Давай сюди та кажи, у кого вкрав.
— Я не брешу, — відповів Джек. — Я отримав це від Лестера Спіді Паркера. Він працює в «Дивосвіті». Але коли він давав це мені, то був не зуб, а гітарний медіатор.
— Гадаю, ти навіть не уявляєш, що з тобою буде, хлопче.
— Ви знаєте його! — почав захищатися Джек. — Він описав вас: сказав, що ви — капітан Зовнішньої Варти. Спіді сказав знайти вас.
Капітан знову похитав головою і ще сильніше стис Джекову руку.
— Опиши мені цього чоловіка. Я миттю дізнаюся, якщо ти мені збрешеш, тож раджу цього не робити.
— Спіді — старий, — почав Джек. — Він колись був музикантом. — Хлопчику здалося, ніби в чоловікових очах щось промайнуло. — Він чорний — чорний чоловік.
— Чорний? Ти, мабуть, хотів сказати коричневий чоловік?
— Ну, чорні люди насправді не зовсім чорні. Як і білі, по-правді, не дуже білі.
— Коричневий чоловік на ім’я Паркер. — Капітан м’яко відпустив хлопчикову руку. — Тут він зве себе Паркусом. Тож ти… — він кивнув у напрямку невидимої точки десь за небокраєм.
— Так і є. — відповів Джек.
— І Паркус… Паркер… відрядив тебе поглянути на королеву.
— Він сказав, що хоче, аби я побачив Леді. І що ви можете мене провести до неї.
— Діятимемо швидко, — промовив капітан. — Гадаю, я знаю, як це зробити, але ми не повинні втрачати ні хвилини. — З абсолютно військовою точністю він змінив напрям думок. — А зараз слухай мене. Тут безліч байстрюків, тож, коли вийдемо, удамо, що ти мій син. Ти не виконав моє… маленьке доручення, і я розлютився на тебе. Певен, ніхто не зупинить нас, якщо ми переконливо зіграємо цю виставу. Принаймні я зможу завести тебе до палацу — але всередині все буде трохи складніше. Як гадаєш, упораєшся? Переконаєш людей, що ти мій син?
— Моя мама — актриса, — сказав Джек, відчуваючи давню гордість за неї.
— Що ж, погляньмо, чого ти навчився, — сказав капітан і здивував Джека, підморгнувши йому. — Спробую не завдавати тобі болю. — Він вразив Джека ще раз, сильною рукою схопивши його за плече. — Ходімо! — промовив капітан і вийшов з-під парусинового закутку, майже тягнучи хлопця за собою.
— Коли я кажу тобі вимити кам’яні плити за кухнею, ти мусиш вимити кам’яні плити за кухнею, — голосно кричав капітан, не дивлячись на хлопчика. — Зрозумів? Ти робиш свою роботу. А якщо натомість ти її не робиш, тебе каратимуть.
— Але ж я вимив декілька плит, — залементував Джек.
— Я не казав тобі вимити декілька плит! — горлав капітан, тягнучи Джека позад себе.
— Я збирався все доробити, чесно, я збирався повернутися до роботи за хвилинку…
Солдат підтягнув хлопчика до стіни, і навіть не зиркнувши на вартових, швиргонув малого крізь браму.
— Татку, ні! — завищав Джек. — Ти робиш мені боляче!