І коли вони летять галопом, чортів катафалк торохтить, наче грім, що котиться землею.
А тепер, коли цей звук лунав — далеко, та надзвичайно виразно, збурюючи чисте повітря, — Джек сам себе запитав, як же він міг раніше міркувати, що всі ті проїжджі екіпажі могли бути диліжансом Морґана? Він достоту ніколи більше не помилиться. То був загрозливий звук, сповнений передчуття зла — вірогідно, саме так торохтить катафалк, звісно, катафалк, яким керує диявол.
Хлопчик продовжував нерухомо стояти посеред дороги, немовби загіпнотизований, як кролик, зачарований світлом фар. Звук дедалі дужчав — грім коліс і копит, брязкіт шкіряної збруї. Тепер можна було навіть почути голос візника: «Гееей-яааа! ГЕЕЕЙ-ЯААА!»
Він стояв посеред дороги, заклякнувши на ній, а розум його розривався від жаху. «Не можу рухатися, о мій Боже Ісусе милостивий, я не можу рухатися. Мамо… Мамо… Мааааааааам!..»
Джек стояв посеред дороги, і в його уяві намалювалося щось велике та чорне, схоже на диліжанс. Воно мчало трактом, і тягнули його чорнющі тварюки, що скидалися більше на пум, ніж на коней. Джек бачив, як чорні штори совалися туди-сюди на вікнах карети; бачив візника, що стояв на передку. Його чорне волосся розвівалось на вітрі, а дикі очі божевільно блищали, наче у маніяка з викидним ножем.
Джек бачив, як диліжанс на повній швидкості наближався. Бачив, як катафалк збив його.
І саме це видіння зняло заціпеніння. Хлопчик кинувся праворуч, ковзнув униз від дороги — нога зачепилася за котрийсь із покарлючених коренів — упав, покотився. Його спину, що трохи загоїлась упродовж останніх кількох годин, знову пронизав нестерпний біль, який спотворив скривлений Джеків рот.
Джек підскочив і, згорбившись, помчав до лісу.
Спочатку він заховався за чорним деревом, але сучкуватий стовбур був масним та неприємним на дотик і трохи нагадував баньян[75], який Джек бачив на Гавайях під час минулорічних канікул. Джек перебрався ліворуч, за сосну. Гуркіт диліжанса та його ескорту наближалися. Щомиті Джек сподівався побачити, як вони промайнуть перед ним та помчать у Селище Різномайстрів. Джекові пальці стискали й відпускали смолисту соснову кору. Хлопчик кусав губи.
Просто попереду простягалася вузька і надзвичайно прозора просіка, через яку було видно дорогу та тунель, стіни якого встеляли листя, папороть і соснові голки. Коли Джек почав був думати, що Морґанів екіпаж так і не прибуде, понад дюжину озброєних вершників галопом полетіли на схід. Перший з них тримав попереду стяг, але Джек не зміг розгледіти емблему… та й не був певен, що справді хоче цього. А тоді диліжанс промайнув у вузькому Джековому просвітку.
Це відбулося дуже швидко, якусь секунду, може, навіть менше, та Джек усе виразно запам’ятав. Велетенський диліжанс сягав приблизно дюжину футів заввишки. Валізи й торби, закріплені на даху міцною мотузкою, додавали ще три фути. Кожен запряжений кінь мав на голові чорний плюмаж: від швидкісної гонитви вітер здував пера назад, і вони ставали практично пласкими. Згодом Джек подумав, що Морґанові потрібна нова запряжка на кожну поїздку, адже ці коні були вже на межі своїх сил. Згустки крові та піни вилітали з ротів, очі божевільно оберталися, раз по раз блимаючи білками.
А тоді, точнісінько як і в його мареві — чи то у видінні, — чорні крепові штори розлетілися, оголюючи незасклені вікна. І раптом в одному з цих чорних проваль з’явилося бліде обличчя; бліде обличчя, обрамлене дивними, різьбленими пасмами. Несподівана з’ява того лику вражала, неначе то постав привид у зруйнованому вікні зачарованого будинку. Те обличчя не належало Морґану Слоуту… і водночас належало.
І власник того обличчя знав, що Джек — чи якась інша загроза, така ж ненависна та особиста — десь тут. Джек побачив це в широко розплющених очах і в лиховісній гримасі, що враз викривила його рот.
Капітан Фаррен казав: «Він почує тебе, наче щура», — і тепер Джек похмуро подумав: «Ну от, він учув мене. Він знає, що я тут, і що ж тепер буде? Він зупинить увесь ескорт і, закладаюся, відрядить солдатів у ліс за мною».
Інша група солдатів — та, що захищала Морґанів диліжанс іззаду — промчала далі. Джек дедалі чекав, прирощуючись долонями до соснової кори. Він був певен, що Морґан обов’язково зупиниться. Однак цього не трапилося, і скоро важкий гуркіт диліжанса та вершників стихнув.