— Чому ти так вважав?
— Спочатку я був переконаний в цьому, потім — ні. Колись я був лише ім’ям. Пам’ятаєте, я був готовий з’явитися ще минулого року. Але тоді я вас налякав.
— Ми були без копійки, — спокійно промовив Дуґлас. — І самі були дуже налякані.
— Але що страшного в житті? — запитав Саша. І губи Меґґі затремтіли. — Тут інше. Страшно не існувати взагалі. Бути небажаним.
— Навпаки, — Дуґлас Сполдінґ пересунувся на подушці так, щоби бачити профіль дружини: її очі були заплющені, а дихання рівне.
— Ми любимо тебе. Але минулого року був просто не час. Розумієш?
— Ні, — прошепотів Саша. — Я розумію лише те, що ви мене не хотіли. А тепер захотіли. Але мені вже пора.
— Але ж ти щойно з'явився!
— Проте я вже йду.
— Не йди, Сашо! Залишся!
— До побачення, — і кволий голос затих. — Усе, бувайте.
І тиша. Меґґі розплющила очі й промовила:
— Саша зник.
— Цього не може бути!
У кімнаті було тихо.
— Це неможливо, — сказав Дуґлас. — Це ж лише гра.
— Більше, ніж гра. О Боже, як же мені холодно! Зігрій мене!
І він ворухнувся, щоби пригорнути її.
— Все гаразд!
— Ні. В мене дивне відчуття, що все це було насправді.
— Це і є насправді. Саша нікуди не подівся!
— Нам слід щось робити. Допоможи мені.
— Допомогти? — і він притис її до себе ще міцніше, і навіть заплющив очі, а потім гукнув: — Сашо!
Мовчання.
— Я знаю, що ти тут. Ти не можеш сховатися.
І його рука порухалась у тому напрямку, де мав бути він.
— Послухай! Скажи щось. Не лякай нас, Сашо! Ми й самі не хочемо лякатися і не прагнемо лякати тебе. Нас лише троє проти усього світу. Сашо?
Тиша.
— То що? — прошепотів Дуґлас.
Меґґі зробила вдих і видих.
Вони почекали.
— Так?
У нічному повітрі почулося легке, наче подих, коливання.
— Так!
— Ти повернувся! — разом вигукнули вони.
Знову мовчання.
— То ви мені раді?
— Раді!
І так минула ніч, і день, і ще одна ніч, а потім день наступний, і була ще купа днів, але найголовнішими були ночі, коли він намагався заявити про себе, пропищати свою думку, і ці спочатку ледве зрозумілі фрази ставали все розлогішими, впевненішими і чіткішими; а поки вони завмирали в очікуванні: то вона ледь ворухне губами, то він підхопить її порух, і кожен з них випромінював тепло і щирість, стаючи живим рупором. І слабкий голосок перекочовував із одного язика на інший, інколи перериваючись через лагідні вибухи сміху, бо вони самі усвідомлювали, наскільки кумедно це виглядає збоку. Вони ніколи не знали, що ще скаже Саша, але дозволяли йому виговоритись аж до світанку, а потім засинали із посмішкою на губах.
— То як щодо Геловіна? — запитав він десь на шостому місяці.
— Геловіна? — здивувались вони.
— Хіба це не свято смерті? — пробурмотів Саша.
— Так, але…
— Я не певен, що хотів би народитись саме того вечора.
— А коли б ти хотів народитися?
Тиша, бо Саша розмірковував.
— В ніч Ґая Фокса,[5] — нарешті шепнув він.
— Ґая Фокса???
— Це ж феєрверки, Порохова змова, Парламент, чи не так? «Пам’ятна розрада — П'яте листопада»?[6]
— Гадаєш, зможеш почекати до того часу?
— Спробую. Не думаю, що готовий розпочати з черепів та кісток. Порох мені більше до вподоби. І я би міг про це написати.
— Ти хочеш стати письменником?
— Роздобудьте мені лише друкарську машинку та стос паперу.
— І ти не даватимеш нам спати своїм клацанням по клавішах?
— Ну, тоді хоча б олівець, ручку і блокнот!
— Згода!
Отак усе вирішилось, а тим часом дні вишиковувались у тижні, а тижні перейшли з літа у перші дні осені, а Сашин голос усе міцнішав, як і його серцебиття та поштовхи рук і ніг. Іноді під час сну Меґґі будив його голос, і вона торкалася рукою свого рота, звідки виривались його власні враження про сон.
— Ну-ж бо, Сашо, відпочинь! Спи!
— Спати, — сонно відповідав він. — Спати… — і затихав.
— На вечерю, будь ласка, свинячі котлети!
— І жодних солоних огірків з морозивом? — перепитували вони в один голос.
— Свинячі котлети! — вперто казав він, і минало ще багато днів і світанків, коли врешті він замовляв: — Гамбургери!
— На сніданок?
— З цибулею, — уточняв він.
До кінця жовтня залишався один день, і тоді…
Геловін добіг кінця.