Містер Вільям Філіппус Фелпс дивився униз зі своєї платформи для виродків тисячею павиних очей. Вдалині, на іншому краї засипаної тирсою галявини, він побачив свою дружину, Лизабету. Вона переривала квитки глядачів навпіл і роздивлялася пряжки на поясах чоловіків.
На руках містера Вільяма Філіппуса Фелпса були витатуйовані троянди. Коли він побачив, на що задивлялася його дружина, троянди пожухли, ніби їм забракло світла.
Роком раніше, коли він повів Лизабету реєструвати шлюб і дивився, як вона повільно виводила чорнилом своє ім’я на бланку, його шкіра ще була чистою, білою і недоторканною. Він оглянув себе у раптовому нападі жаху. Він став неймовірним розмальованим полотном, що хилиталося на вечірньому вітрі! Як це трапилося? З чого це все почалося?
Почалося зі сварок, потім наросла плоть, а тоді з’явилися малюнки. Влітку вони сварилися цілими ночами, вона сурмила йому прямо у вухо, наче мідна сурма. Він вийшов із дому і з’їв п’ять тисяч паруючих хот-доґів, десять мільйонів гамбургерів і цілий ліс зеленої цибулі, випив Червоне море апельсинового соку. Його бронтозавровий скелет сформували м’ятні льодяники, тіло роздулося від гамбургерів, крізь серцеві клапани несамовитим потоком потекла полунична шипучка — і врешті його вага сягнула трьохсот фунтів.
— Вільяме Філіппусе Фелпсе, — сказала йому Лизабета на одинадцятий місяць їхнього подружнього життя, — ти гладкий і тупий.
Того дня хазяїн балагану[23] вручив йому блакитний конверт.
— Вибач, Фелпсе. З таким кендюхом ти мені тільки заважаєш.
— Хіба не я завжди напинав намети краще за всіх, босе?
— Колись. Уже ні. А тепер ти більше сидиш, ніж працюєш.
— Дозвольте мені бути вашим Товстуном.
— У мене є Товстун. Їх так багато, що гріш їм ціна, — хазяїн оглянув його з ніг до голови. — Втім, послухай, що я тобі скажу. Нам бракує Татуйованої людини з тих пір, як у минулому році помер Сміт, котрого прозивали Галереєю…
Він сказав це місяць тому, якихось чотири короткі тижні. Від когось Фелпс почув про майстра татуажу — якусь старушенцію, котра замешкувала у пагористих вісконсинських краях і добре знала своє ремесло. Якщо поїхати ґрунтівкою, перед річкою звернути направо, а згодом — наліво…
Він ішов через жовту галявину, що аж хрустіла під ногами від спеки, червоні квіти вгиналися і розгойдувалися від вітру. Він прийшов до старої хижі, на яку ніби пролилося не менше мільйона злив.
За дверима перед його зором постала тиха і гола кімната, посеред якої сиділа старезна жінка.
Її очі були зашиті червоними просмоленими нитками. Ніс був стягнутий чорним вощеним шнурком. Вуха теж були зашиті, так немовби штопальна голка, пурхаючи метеликом, наклала шви на всі її органи чуття. Вона сиділа у порожній кімнаті й не рухалась. Скрізь навколо неї на жовтій підлозі лежав пил, на який багато тижнів не ступала нічия нога. Якби старушенція за цей час хоч раз пройшлася, це було би помітно, але слідів не було. Її руки покоїлися одна на одній, наче тонкі, іржаві інструменти. Босі ноги були брудні, мовби гумові калоші, а навколо них вишикувалися пляшечки з пігментами — червоним, коричневим, бірюзовим, котячо-рудим. Вона видавалася річчю, зашитою у пелену із перешепту і тиші.
Рухалися тільки губи, бо хтось їх розпоров:
— Заходь. Сідай. Я тут самісінька.
Він не послухався.
— Ти прийшов за картинками, — сказала вона високим голосом. — Але спочатку я повинна показати тобі дещо.
Вона поплескала пальцями по витягнутій уперед долоні:
— Дивись! — вигукнула вона.
Це був витатуйований портрет Вільяма Філіппуса Фелпса.
— Це я! — сказав він.
Її оклик наздогнав його вже у дверях.
— Не тікай!