— Безглуздя, — повторив я з дюжину разів. — Безглуздя. Чорт забирай, цілковите безглуздя.
— Безглуздю — ні! Бренді — так! — промовив сер Роберт. — Хочете бренді?
Небо над нами тепер було абсолютно чорним. Ринула злива.
Одні двері змінювалися іншими, а ті — ще одними, й ось ми нарешті в кабінеті сера Роберта в його маєтку. Тепла, багата кімната, в якій полум’я тліло в легкому протязі каміна. Ми жадібно заковтували сандвічі, чекаючи, коли припиниться дощ. Сер Роберт припускав, що той закінчиться до восьмої вечора, і ми у світлі місяця з великою нехіттю могли би повернутися до Чесемського лісу. Я пам’ятав про гілляку, що впала, пригадував її павучий дотик і п’янів як від вина, так і від бренді.
— Тиша в лісі, — промовив сер Роберт, доїдаючи вечерю. — Який убивця міг би створити таку тишу?
— Надзвичайно розумна людина з безліччю отруєних приманок і з достатніми запасами інсектицидів могла б убити кожну пташку, кожного кролика, кожну комаху, — відповів я.
— Навіщо їй це робити?
— Аби переконати нас, що десь неподалік є величезний павук. Щоби вдосконалювати свої лиходійства.
— Тишу помітили тільки ми з вами. Поліція не звернула на неї жодної уваги. Навіщо вбивці йти на всі ці труднощі просто так?
— Ви би ще запитали, навіщо йому вбивати.
— А от цього, мабуть, не питав би, — сер Роберт запив їжу добрим ковтком вина. — Істота з ненажерливою пащекою спустошила ліс. Коли не зосталося більше нічого, вона заходилася красти дітей. Тиша, вбивства, засилля павуків-каменярів,[32] величезні земляні кулі — все сходиться.
Рука сера Роберта поповзла по столу — справжнісінький тобі вимитий, наманікюрений павук. Спинившись, він склав тонкі долоні у чашу.
— На дні павучого лігва є звалище, куди господар скидає рештки комах, якими він ласував. Уявіть собі звалище нашого Великого Фіннеґана!
Я уявив. Перед очима постали гігантська істота з безліччю ніг, причеплена до темного люка під лісом, і дитина, яка бігла в присмерку, наспівуючи щось. Раптом хтось засмоктує повітря в себе — і пісенька обривається, не лишаючи по собі нічого, окрім спорожнілої просіки та глухої луни від зачиненого люка. А під темною землею вовтузиться павук: крутить, заплітає павутиною оглушену дитину, тихо оркеструючи своїми лапами.
На що буде схоже звалище такого павука? Рештки яких численних банкетів гнитимуть там? Я затремтів.
— Дощ припиняється, — схвально кивнув сер Роберт. — Назад до лісу. Я тижнями малював карту цього клятого місця. Всі тіла було знайдено на одній і тій же галявині. Саме туди вбивця, якщо то була людина, приходив! А, може, там, у гробниці, живе незвичайний шовкопряд, майстер земляних тунелів, творець дивовижних дверей.
— Мені обов’язково все це слухати? — запротестував я.
— Слухайте далі, — сер Роберт допив останній бокал бургундського. — Викинуті тіла бідних дітей знаходили з інтервалом у тринадцять днів. Це означає, що кожні два тижні наш огидний восьминогий мисливець має їсти. Сьогодні — чотирнадцята ніч з тих пір, як від останньої дитини не знайшли нічого, окрім шкіри. Сьогодні наш непримітний друг повинен бути вельми голодним. Отож! Не мине навіть години, як я познайомлю вас із Фіннеґаном, великим і жахливим!
— І все це, — промовив я, — змушує мене ще раз випити.
— Я йду, — сер Роберт ступив крізь одні з дверей часів Людовика Чотирнадцятого,[33] — на пошуки останніх, найогидніших дверей у моєму житті. Ви йдете зі мною?
— Так, чорт забирай, я йду!
Сонце сіло, дощ минув, і хмари розвіялися, щоби явити холодний, тривожний місяць. Ми йшли, занурені у власну тишу, яка була частиною тиші втомлених стежин і просік, а тоді сер Роберт тицьнув мені в руки маленький срібний пістолет.
— Навряд чи він вам допоможе. Вбивство величезного павука — нелегке завдання. Важко здогадатися, коли слід зробити перший постріл. Якщо не влучити — другого шансу вже не буде. Кляті створіння — що великі, що маленькі — рухаються блискавично!
— Дякую, — я взяв зброю. — Мені треба випити.
— Авжеж, — сер Роберт простягнув мені срібну баклажку для бренді. — Пийте, скільки треба.
Я хильнув дещицю.
— А ви?
— У мене є власна баклажка, — сер Роберт підняв її. — Для особливої нагоди.
— На що ви чекаєте?
— Я мушу заскочити чудовисько зненацька і тому, коли натраплю на нього, маю діяти на тверезу голову. За чотири секунди до того, як воно мене схопить, я сьорбну цього чарівного «Наполеона»,[34] присмаченого неприємним сюрпризом.
— Сюрпризом?
— Ох, не поспішайте. Ви все побачите. Так само як і цей підступний душогуб. А тепер, шановний, нам потрібно розділитися. Я піду цією дорогою, а ви — тією. Не заперечуєте?
— Які заперечення, якщо я до смерті наляканий? Що це?
— Тримайте. На випадок, якщо я зникну, — він простягнув мені скріплений печаткою лист. — Прочитайте його вголос констеблю. Це допоможе визначити, де знаходимось я та Фіннеґан. Хтось втрачає, хтось знаходить.