— Я скажу, від чого ви помираєте! — прошепотіла вона. — Ваша хвороба — люди!
Його очі розширилися, неначе йому поцілили прямо в серце. Вона вела далі:
— Люди в потязі вбивають вас. Вони і є джерелом ваших страждань.
Щось схоже на дихання ворухнулося за щільно стиснутими, схожими на рану вустами.
— Та-а-а-ак!
Вона схопила його за зап’ястя, намагаючись намацати пульс.
— Ви прибули з якоїсь середньоєвропейської країни, так? Звідкілясь, де ночі — довгі, а люди прислухаються до виття вітру? От тільки тепер усе змінилося, і ви спробували втекти в мандри, але…
Саме тієї миті зграйка хмільних туристів, зайшовшись реготом, пройшла коридором.
Примарний пасажир змарнів.
— Звідки… ви, — прошепотів він, — … дізналися… про це?
— Я висококваліфікована медсестра з винятковою пам’яттю. Я бачила, зустрічала такого, як ви, коли мені було шість років…
— Бачили? — видихнув блідавець.
— В Ірландії, біля Кілешандри.[36] Будинок мого дядька стоїть там більше ста років, і він весь пропах дощем і туманом. Пізно вночі на даху лунали кроки, коридор виповнював звук грози, а тоді ця тінь увійшла до моєї кімнати. Вона сіла на моє ліжко, і від холоду того тіла мені стало холодно. Я все добре пам’ятаю, тому знаю, що це не сон, і тінь, що сідала край мого ліжка й шепотіла… дуже… скидалася на вас.
Старий хворий чоловік із заплющеними очима пробурчав з глибини своєї арктичної душі:
— І хто… і що… я є?
— Ви не хворий. І не помираєте, ви просто…
Свисток «Східного експреса» завив десь у далині.
— …привид, — завершила вона.
— Та-а-ак! — вигукнув він.
У тому крикові вчувалася впевненість, визнання, потреба. Він мало не зірвався на ноги.
— Так!
Цієї миті у дверному прорізі з’явився молодий священик, готовий здійснити обряд. З осяйними очима, вологими губами і розп’яттям у руках він витріщився на зіщулену постать примарного пасажира і гукнув:
— Чи можу я…?
— Соборування?[37] — старий пасажир підняв одну повіку, наче кришку срібної скриньки. — Від вас? Ні, — він перевів погляд на медсестру. — Від неї!
— Сер! — вигукнув молодий священик.
Він відступив, стискаючи розп’яття, як витяжну мотузку парашута, розвернувся і зник.
Стара медсестра лишилася розглядати свого дивного пацієнта, аж доки той не мовив:
— Як, — видихнув він, — ви зможете вилікувати мене?
— Ну… — вона злегка, сором’язливо всміхнулася. — Ми маємо знайти вихід.
«Східний експрес», і далі завиваючи, з пронизливим квилінням здолав ще більше миль ночі, туману і мряки.
— Ви прямуєте до Кале? — запитала вона.
— І ще далі, до Дувра, Лондона і, можливо, до замку за Единбургом, де я буду в безпеці…
— Це практично неможливо… — з тим же успіхом вона могла би вистрелити йому прямо в серце. — Ні, ні, зачекайте, не кваптеся! — вигукнула вона. — Неможливо… без мене! Я поїду з вами до Кале, а звідти — до Дувра.
— Але ж ви не знаєте мене!
— О, ще коли я була зовсім маленькою, ви снилися мені. Це було задовго до того, як я зустріла когось із вашої братії посеред ірландських туманів і дощів. У дев’ятирічному віці я вешталася болотами в пошуках собаки Баскервілів.[38]
— Так, — мовив примарний пасажир. — Ви англійка, а англійці досі вірять!
— Точно. Значно сильніше, ніж американці, які схильні сумніватися. Французи? Циніки! Англійці найкращі. Складно знайти старий лондонський будинок, де би перед світанком не плакала власна сумна туманна панна.
Цієї миті двері купе, розхитані тривалим поворотом потяга, розійшлися навстіж. Божевільний шквал отруйних балачок, шалених розмов та богохульного сміху спав на їхні голови. Примарний пасажир змарнів.
Звівшись на ноги, Мінерва Геллідей захряснула двері і поглянула на свого компаньйона по мандрівці з фамільярністю, яку дало їй життя, проведене в сидінні поряд із заснулими людьми.
— А тепер ви, — запитала вона, — хто такий ви?