З одягненими рукавицями Вільям Ектон повернувся до кімнати і присів на підлогу, щоби стомлено почати роботу з чищення кожного її дюйма. Він витирав її дюйм за дюймом, дюйм за дюймом, аж доки майже не почав бачити у ній власне зосереджене і спітніле обличчя. Потім перейшов до столу і витер його ніжку, від низу через виступи до верхівки. Він дійшов до чаші з восковими ягодами, відчистив срібло, взяв кілька ягід і витер їх, але ягоду на дні залишив.
— Я певен, що не торкався її, — сказав він.
Після столу він підійшов до картини, що висіла над ним.
— Переконаний, що не торкався її, — сказав він.
І продовжив стояти і дивитися на неї.
Потім глянув на всі кімнатні двері. Якими дверима він користувався? Він не пам’ятав. Отже, треба відчистити усі. Він почав з ручок, витер їх усі, а потім самі двері, згори і донизу, аби не лишити жодного шансу. Потім він перейшов до всіх меблів у кімнаті, протер бильця крісла.
— Крісло, на якому ти сидиш, Ектоне, часів Луї XIV. Відчуй цей матеріал, — сказав Гакслі.
— Я прийшов говорити не про меблі, Гакслі! Я прийшов через Лілі.
— Та перестань, не переймайся так сильно. Ти ж знаєш, вона не любить тебе.
Вона сказала мені, що поїде зі мною у Мехіко завтра.
— З тобою, твоїми грошима і твоїми клятими меблями!
— Це хороші меблі, Ектоне. Будь гарним гостем, поглянь на них.
Відбитки можуть знайти і на тканині.
— Гакслі! — Вільям Ектон подивився на тіло. — Ти здогадувався, що я збираюся тебе вбити? Чи твоя підсвідомість про це здогадувалася на кшталт моєї? І чи це твоя підсвідомість сказала тобі змусити мене бігати будинком, торкаючись усього: книг, посуду, дверей, крісел? Невже ти настільки розумний?
Він ретельно витер крісла зіжмаканим носовичком. Потім згадав про тіло — його він ще не витирав. Він перейшов до нього і заходився витирати його з усіх боків, кожну частину поверхні. Він навіть почистив взуття, щоби нічого не лишилося.
Після взуття на його обличчі з’явився неспокій, і за мить він підвівся та підійшов до столу.
Він дістав і обтер воскову ягоду із дна чаші.
— Так краще, — прошепотів він і повернувся до тіла.
Проте коли він присів над тілом, його очі сіпнулися, а на губах прочитувалося вагання. Він знову підвівся і ще раз підійшов до столу.
І протер раму картини.
Під час протирання рами він звернув увагу на…
На стіну.
— Але це, — сказав він, — по-дурному.
— Ой! — зойкнув Гакслі, відбиваючись від нього.
Він штовхнув Ектона, і вони почали боротися. Ектон упав, звівся, торкнувся стіни і знову побіг до Гакслі. Він задушив Гакслі. Гакслі помер.
Ектон змусив себе відвернутися від стіни, йому потрібно було все зважити. Образливі слова і дії зникли з його свідомості, він змусив їх до цього. Потім поглянув на всі чотири стіни.
— Сміхота! — сказав він.
Краєм ока помітив дещо на стіні.
— Не звертатиму уваги, — сказав він, аби відволіктися. — Тепер наступна кімната! Треба бути послідовним. Ми були разом у передпокої, у бібліотеці, у цій кімнаті, в обідній кімнаті і на кухні.
Позаду нього на стіні була пляма.
Чи не була?
Він сердито обернувся.
— Гаразд, гаразд, просто щоби переконатися, — він підійшов і не знайшов жодної плями.
Хоча, одна маленька була, ось тут. Він витер її. У будь-якому разі, там не було відбитків. Коли він покінчив з нею, то торкнувся рукою стіни, оглянув її і так, і сяк, а потім м’яко сказав:
— Ні.
Він поглянув ще раз — угору, і вниз, і вправо, і вліво, і тихо вимовив:
— Це забагато.
Яка там площа?
«Без поняття».
Та попри сумніви його рука почала автоматично чистити стіну.
Він пильно поглянув на свою руку і на шпалери. Глянув через плече в іншу кімнату.
— Треба піти туди і витерти дійсно важливе, — сказав він собі, але рука лишилася на місці, так ніби підтримувала стіну або його самого. Його обличчя зробилося злим.
Він узявся мовчки скребти стіну — вниз і вгору, вперед і назад, униз і вгору. Так високо, наскільки міг дотягнутися, і так низько, наскільки міг нахилитися.
— Це ж смішно, о Боже, як же смішно!
Однак ти маєш бути певен, говорили йому власні думки.
— Так, я повинен бути певен, — відповів він.
Він закінчив одну стіну, а потім…
Почав іншу стіну.