Побачивши це, мама нахмурилася і притупнула.
— От малий негідник! — вигукнула вона в нікуди. — Встиг гайнути надвір гратися із цими сусідськими шибениками, можу присягтися в цьому. Хай-но я його спіймаю, я… — Вона затнулася і всміхнулась: — …до смерті люблю цього малого негідника. Діти такі… нетерплячі.
Вона підійшла і поправила постіль, дала лад ковдрі… та от її пальці намацали під простирадлом щось тверде. Через мить вона витягнула з-під ковдри на світ Божий сяючий на сонці предмет.
Вона посміхнулася. Це була морська мушля.
Вона міцно стиснула її і з цікавості піднесла до вуха. Її очі широко розкрилися. Рот привідкрився.
Кімната закружляла і загойдалася яскравою каруселлю — лише миготіли яскраві клапті та віконні рами.
Морська мушля заревіла просто їй У вухо.
На далекий берег із туркотом упали хвилі. Після них на незнаному пляжі залишилося прохолодне шумовиння.
Аж ось почулося тихе поскрипування піску під чиїмись маленькими ніжками. Високий дитячий голос пронизливо закричав:
— Привіт! Гайда, друзі! Хто останній — той мавпа!
І — звук маленького тіла, що шубовснуло у ці хвилі…
Водостік
Був дощовий день із лампами, які горіли проти сірого неба. Уже тривалий час дві сестри залишалися у їдальні будинку. Одна з них, Джульєтта, гаптувала скатертини, а молодша, Анна, тихенько сиділа край вікна, прикипівши поглядом до темної вулиці і темних хмар.
Анна притискалася лобом до шибки, але її губи ворушилися. Після тривалих роздумів вона нарешті проказала:
— Я раніше про це ніколи не замислювалася.
— Про що? — запитала Джульєтта.
— Просто щойно спало на думку. Насправді під містом є ще одне місто. Мертве місто ось тут, одразу під нашими ногами.
Джульєтта встромила голку в біле сукно і витягла її.
— Відійди від вікна, будь ласка. Дощ погано на тебе впливає.
— Ні, от правда. Хіба ти ніколи раніше не розмірковувала про водостоки? Вони ж по всьому місту, на кожну вулицю по одному, по них можна ходити, не згинаючись, і вони спускаються аж до самого моря, — проторохтіла Анна, захоплена баюрами на асфальтних тротуарах і дощем, що падав із неба та зникав у решітках кожного закуту далекого перехрестя. — Хіба ти відмовилась би жити у водостоці?
— Звичайно, відмовилась би!
— Але невже це нецікаво? Коли так усе потаємно? Мешкати у водостоці і позирати на людей крізь шпарини, бачити їх, коли вони не бачать тебе? Наче в дитинстві, коли граєшся в хованки і ніхто тебе не може знайти, а ти весь цей час сидиш поміж них, захована, втаємничена, у захисті і теплі, вся така захоплена? Мені би таке припало до вподоби. Мабуть, жити у водостоці настільки ж добре.
Джульєтта неквапом відірвалася від роботи.
— Ти ж начебто зараз моя сестра, Анно, правда? Тебе ж колись народили, правда? Інколи коли ти говориш, то мені здається, що мама просто знайшла тебе одного дня під якимсь деревом, принесла додому, посадила в макітру, виростила ось до такого розміру, і от ти така вийшла. І ніколи не змінишся.
Анна не відповіла, тому Джульєтта повернулася до свого рукоділля. Кімнаті бракувало кольору. І сестри його не додавали. Анна ще п’ять хвилин притискалася до вікна. Потім подивилася кудись удалину і промовила:
— Мабуть, це можна назвати сном. Мабуть, у мене був сон. Тобто поки я тут сиділа останню годину. Думала. Так, у мене був сон.
Тепер настала черга Джульєтти не відповідати.
Анна шепотіла далі:
— Ця нескінченна вода, мабуть, нагнала на мене сон, і я почала розмірковувати про дощ, звідки він береться і куди дівається, як він стікає по цих маленьких шпаринах край дороги. А потім раптом замислилася про глибини, аж раптом — гульк! — йдуть вони. Чоловік… і жінка. Водостоком, попід дорогою.