— Ви безсумнівно, безумовно і беззаперечно праві.
Але розмовляючи з ним, ви завжди розуміли, що він не чує жодного вашого слова.
Тепер, стоячи на своєму ґанку, він сказав маленькій дитині, яка пильно дивилася на нього, побоюючись, що він їй не сподобається:
— Ти — мила маленька дитина.
Містер Бенедікт спустився східцями і вийшов за браму, жодного разу не поглянувши на невелику трупарню. Він відклав це задоволення на пізніше. Було дуже важливо, щоб усе відбувалося у правильній послідовності. Поки що не варт з радістю думати про тіла, які чекають на застосування його талантів у трупарні. Ні, йому краще зайнятися звичною щоденною рутиною. Спершу треба добряче накрутити собі нерви.
Він знав, куди слід піти, щоби довести себе до шаленства. Півдня він тинявся крихітним містечком, дозволяючи своїм живим співгромадянам пригнічувати його своєю зверхністю, а власній меншовартості розчиняти його, купати у поті, зав’язувати серце і розум у тремтячі вузли.
Він поговорив з містером Роджерсом, аптекарем: марна, беззмістовна ранкова розмова. І він зберіг і затаїв у собі дріб’язкові приниження, зневажливий тон і образи, спрямовані в його бік. У містера Роджерса завжди знаходилися якісь уїдливі словечка про людей поховальної професії.
— Ха-ха, — сміявся містер Бенедікт над черговим жартом, насправді прагнучи закричати у своїй жалюгідній люті.
— А, от і ви, мабуть, геть закоцюблий, — поцікавився містер Роджерс цього ранку.
— Закоцюблий, — відповів містер Бенедікт. — Ха-ха!
Вийшовши з аптеки, містер Бенедікт зустрівся з містером Стайвзентом, підрядником. Містер Стайвзент поглянув на годинник — оцінити, скільки часу він може витратити на Бенедікта, перш ніж вигадати якусь зустріч.
— О, привіт, Бенедікте, — вигукнув Стайвзент. — Як там ваш бізнес? Закладаюся, що ви чіпляєтеся за нього зубами і нігтями? Справи йдуть? Я кажу, що зубами та нігтями…
— Так, так, — нерозбірливо хихикнув містер Бенедікт. — А як ваш бізнес, містере Стайвзент?
— Послухай, Бенні, старий, а чому у тебе такі холодні руки? У тебе такий крижаний потиск. Ти щойно бальзамував фригідну жінку! Гей, це непогано. Ти чув, що я сказав? — прогуркотів містер Стайвзент, ляснувши його по спині.
— Добре, добре! — сказав містер Бенедікт, силувано шкірячись. — Гарного дня.
І так без кінця… Містер Бенедікт, котрого штовхали від одного знайомого до іншого, видавався таким собі озерцем, куди жбурляли всяке сміття. Починалось усе з невеликих камінчиків-плесканців, а потім, оскільки містер Бенедікт не вкривався брижами і не протестував, вони жбурляли камінь, цеглу, брили. Але містер Бенедікт не відав про дно: жодного сплеску, жодних кіл на воді. Озеро не відповідало.
Наприкінці дня він ставав усе безпораднішим і лютішим, але продовжував іти від будинку до будинку задля ще декількох коротких зустрічей і розмов, ненавидячи себе зі справжнісіньким мазохістським задоволенням. Але найбільше його змушувала продовжувати свій шлях думка про прийдешні нічні втіхи. Тож він знову і знову завдавав собі страждань через цих тупих, пихатих задирак, кланявся їм, бережно тримаючи їхні руки перед собою, наче печеньки, і не просячи нічого, крім глузувань.
— А ось і ти, сікачу, — сказав містер Флінґер з гастрономічного магазину. — Як там твоя солонина і маринований мозок?
Все це створювало крещендо[8] меншовартості. Після фінального удару литавр і нестерпного самоприниження містер Бенедікт, з шаленством глянувши на циферблат наручного годинника, повернувся і побіг назад через місто. Він досяг своєї вершини, тепер він був готовий, готовий працювати, готовий робити те, що має бути зробленим, і насолоджуватися собою. Огидна частина дня закінчилася, а хороша частина саме мала розпочатися!
Він енергійно вибіг по сходах трупарки.
Кімната чекала на нього, наче сніг, що саме випав. Там були білі пагорби і тьмяні обриси чогось, що покоїлось у сутінках під простирадлами.
Двері різко відчинилися.