— Та де, — відповів Пограб. — Ми і так давно мертві. Ти не знала?
Розділ 6
— Як це, ви мертві? — спитала Тіфані.
Вона озирнулася довкола: фіґлі спиналися на ноги, постогнуючи, але ніхто не голосив «ой, лишенько».
Що ж таке тоді городить Пограбуйко?
— Якщо ви не живі, то це що таке? — вела далі Тіфані, вказуючи на маленькі тільця.
— А, ті, вони вернулисі на землю живих, — відповів Пограбуйко радісно. — То не така файна земля, як та во, та вони скоро сі вернут до нас. Нема чого голосити.
Болячки не вирізнялися особливою побожністю, та Тіфані знала, як усе у світі влаштовано, і почала з’ясовувати питання із самих основ — хто живий, а хто мертвий:
— Але ви ж живі! — не вгавала вона.
— О, ні, пані, — сказав Пограбуйко, допомагаючи підвестися фіґлеві. — Ми були живі. Ми були файні хлопці, там, на землі живих, а коли ми там вмерли, то переродилисі ту.
— Чекайте, ви кажете, що ви вмерли і переродилися тут? — спитала Тіфані. — То тут що… Рай?
— Ая! Все, як має бути! — відповів Пограбуйко. — Сонечко таке гарне, звірини донесхочу, квіточки ладні всюди і маленькі пташки ціпкают собі.
— Ая, і бийсі собі всмак, — додав хтось із фіґлів, а тоді вступив цілий хор фіґлів:
— І грабуй!
— І пий, і бийсі!
— І кабака ту є! — додав Дурноверхий Вулі.
— Але ж тут є і погані речі! — заперечила Тіфані. — Тут є чудовиська!
— Ая, — підвердив Пограб радісно. — Класно, пра? Все, як на тарілочці!
— Але ми тут живемо! — вигукнула Тіфані.
— Ага, так, то може ви, люди, теж були добрі в Останньому Світі? — великодушно поступився Пограбуйко. — Пані, я на хвильку — тре хлопців позбирати.
Тіфані вийняла ропуха з фартуха, коли Пограб відійшов подалі.
— О, ми живі, — сказав той. — Аж не віриться. Є очевидні підстави подати позов на власника тих собацюр, до речі.
— Що? — насупилася Тіфані. — Що ти верзеш?
— Я… я… не знаю, — відповів ропух. — Думки самі лізуть до голови. Можливо, я щось знав про собак, коли був людиною?
— Слухай, фіґлі думають, що вони в раю! Вони вважають себе померлими і що після смерті потрапили сюди!
— І що?
— Гаразд, може це й так! То тут ти живий, тоді помираєш і потрапляєш у рай деінде, так?
— Ну так, це ж те саме, тільки по-іншому сформульовано. Власне, чимало войовничих племен вважає, що після смерті люди потрапляють у рай, — пояснив ропух. — У місце, де вони вічно зможуть пиячити, битися і святкувати. То, мабуть, цей край — то рай малолюдців.
— Але ж ця земля — справжня!
— То й що? Це неважливо. Вони вірять, що це їхній рай, отже для них так і є. Та й вони такі крихітні. Можливо, всесвіт перенаселений, і довелося зробити рай тут, де було місце. Я — простий ропух, то ж не вимагай від мене занадто багато, як твоя ласка. Можливо, вони помиляються. Можливо, помиляюся я.
Тіфані відчула, як її чобіт буцнула крихітна ніжка.
— Нам час іти, пані, — сказав Пограбуйко. На плечах він ніс мертвого фіґля. Чимало інших фіґлів теж несли полеглих товаришів.
— Ем-м… ви їх поховаєте? — спитала Тіфані.