— Тато передав тобі меч, правда? — запитав Варнеші, шукаючи щось на затхлій полиці.
— Так. І вовняну сорочку, щоб захищала мене від пропасниці.
— Он як. Атож, я чув, там унизу буває дуже вогко. Захист. Це дуже важливо, — озирнувшись, він пафосно продекламував: — Це належало моєму прадідові.
Йшлося про якусь дивну річ: за формою ніби півкуля, а навколо ремені.
— Праща? — поцікавився Морква, шанобливо її оглянувши.
Варнеші пояснив, що ні.
— Це як риб’яча луска? — запитав хлопець, не знаючи, що й подумати.
— Ні. Це для битви, — промимрив Варнеші. — Воно має весь час бути на тобі. Ну, щоб захистити життєво важливий орган.
Морква спробував його натягнути.
— Воно трохи замале, містере Варнеші.
— Бо його не на голові треба носити, — старий пояснив ще трохи. Морква відчував дедалі сильніше спантеличення, а врешті-решт і страх. — Мій прадід часто казав, що якби не воно, мене б тут зараз не було.
— Що він цим хотів сказати?
Варнеші декілька разів відкрив і закрив рота.
— Не знаю, — врешті-решт безпорадно зізнався він.
Хоч би там як, а та соромітна штукенція опинилася в Моркви на дні заплічної торби. Ґноми на такому геть не розуміються. Ця моторошна захисна облада належала до такого ж далекого і чужого світу, як зворотний бік місяця.
Містер Варнеші подарував іще дещо: маленьку, але дуже грубу книжечку у шкіряній обкладинці, що за ці роки встигла задубіти.
«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» — так називалася книжка.
— Це теж належало моєму прадідові. Щоб служити у Сторожі, ти повинен знати всі закони, інакше не станеш хорошим офіцером, — повчально сказав містер Варнеші.
Може, йому варто було взяти до уваги, що протягом цілого життя Моркві нічого не казали, крім правди, і всі вказівки він мав розуміти буквально. Отож зараз він шанобливо прийняв книжку. Якщо вже він збирався до Сторожі, йому й на думку не спало б стати поганим офіцером.
Він подолав шлях у п’ятсот миль. На диво, його не спіткали жодні пригоди. Якщо в героя сажень зросту і мало не сажень у плечах, то пригоди його часто оминають. Під час подорожі якісь люди вистрибують з-за скель, а тоді кажуть: «Ой. Вибачте. Сплутав вас зі знайомим».
Майже всю дорогу він читав.
А зараз попереду розкинувся Анк-Морпорк.
Місто трохи його розчарувало. Він думав, що побачить, як височіють білі вежі, а на них майорять знамена. Але Анк-Морпорк аж ніяк не пнувся до неба. Він радше зачаївся, припавши до землі, немовби побоюючись, що його вкрадуть. І прапорами він не вимахував.
На воротах стояв гвардієць. Його захищала кольчуга, а те, на що він спирався, було списом. Гвардієць, не інакше.
Морква привітався і подав йому листа. Той витріщився на папірець.
— Гм? — врешті-решт промовив він.
— Гадаю, мені потрібен Люпін Тільда Секр Ве-О.
— Що таке «Ве-О»? — недовірливо перепитав гвардієць.
Морква і сам про це думав.
— Може, «вельми оперативно»?
— Не знаю я ніяких Свекрів. Тобі до капітана Ваймза з Нічної сторожі.
— І де його штаб? — ввічливо запитав Морква.
— О цій порі він, мабуть, сидить у «Виноградному гроні» на Простецькій вулиці, — відповів гвардієць, озирнувши Моркву з голови до ніг. — Що, до Сторожі записуєшся?
— Так. Сподіваюся, мене визнають достойним.
Гвардієць подивився на нього поглядом, який можна описати як стародавній. Може, навіть викопний — десь доби неоліту.
— Що ти накоїв?
— Перепрошую?
— Ти мав щось зробити, — пояснив гвардієць.
— Мій батько написав листа, — гордо сказав Морква. — Я доброволець.
— Бодай би я згорів.