…там, де сплять дракони.
Ваймза вхопили за плече і втягнули всередину. Важкі ворота захряснулися, мовби назавжди відрізавши шлях назад.
— Це Лорд Зальотник Веселуск Гострий Кіготь Третій Анкський, — сказала проява, вдягнена в підбиті чимось обладунки, які здавалися від цього ще страхітливішими. — Знаєте, мені здається, що це невисокого польоту дракон.
— Правда? — перепитав Ваймз, відступаючи.
— Тут знадобилося б двоє таких, як ви.
— Так, дійсно, — прошепотів Ваймз, привалившись спиною до паркана і намагаючись лопатками прорізати отвір.
— Ви б могли підстрахувати? — зарокотіла незнайома істота.
— Що?
— Та не сіпайтеся так, чоловіче. Треба лише підкинути його у повітря. Найважче тут ведеться мені. Знаю, це жорстоко, але якщо сьогодні він не впорається, доведеться його пошинкувати. Ну, ви ж знаєте: виживають найсильніші і таке інше.
Капітан Ваймз спромігся опанувати себе.
Він явно опинився поряд із якоюсь сексуально стурбованою потенційною вбивцею — якщо під чудернацьким мішкуватим одягом взагалі можна було визначити бодай якусь стать. Якщо ж вона не належала до жіночої статі, то слова «найважче тут ведеться мені» спонукали до фантазій, які ще довго приходили б до нього в кошмарах. Він знав, що у багатіїв усе по-іншому, але це вже було занадто.
— Мадам, — холодно сказав він, — я офіцер Сторожі і мушу попередити вас, що запланований вами порядок дій суперечить законам цього міста… — «А також декому із найцеремонніших богів», — подумки додав він. — І мушу порадити вам якнайшвидше відпустити його світлість…
Незнайомка ошелешено витріщилася на нього.
— Чого це? — запитала вона. — Це ж мій дракон, трясця б його.
— Вип’єте ще, не-капрале Ноббі? — запитав сержант Колон, в якого вже заплітався язик.
— Можна, не-сержанте Колон, — відповів той.
Вони відповідально взялися до завдання лишитися непоміченими. Це означало, що довелося одразу викреслити більшість кнайп на морпоркській стороні річки, де їх добре знали. І зараз вони опинилися у доволі елегантному закладі у центрі Анка, де, звісно ж, анітрохи не впадали в око. Інші відвідувачі подумали, що це якісь лицедії.
— Я тут думав, — сказав сержант Колон.
— Що?
— Якщо ми купимо одну-дві пляшки, то можемо піти додому, і там нас уже точно ніхто не помітить.
Ноббі трохи подумав.
— Але нам казали триматися насторожі, — зауважив він. — Ми маємо щось там виявити.
— Можемо щось виявити у мене вдома, — запропонував Колон. — І триматися насторожі хоч цілу ніч.
— Дуже гарно придумано, — сказав Ноббі. Що більше він про це думав, то більше йому подобалася ця ідея. — Але спершу мені треба відійти.
— Мені теж. Ці детективні справи всі соки витягують.
Спотикаючись, вони вивалилися у провулок за кнайпою. У небі стояв повний місяць, повз який тягнулися розкошлані хмари. У темряві двоє, лишаючись непомітними навіть один для одного, зіштовхнулися.
— Це ви, пошукачу-сержанте Колон? — запитав Ноббі.
— Саме так! А чи не могли б ви зараз пошукати двері клозету, пошукачу-капрале Ноббс? Нам потрібні маленькі, темні, стрьомні з вигляду двері, ха‑ха-ха!