— Так, але кого хвилює, хто його перший побачив, батьку? І ми, і вони за сотні миль від дому! Хто ж дізнається, батьку?
Двоє кальмарників люто дивилися один на одного.
Над ними виростали будівлі, з яких струменіла вода. У них виднілися діри, що завиграшки могли бути дверними отворами, та відтулини без шибок, що могли бути вікнами, але всередині було темно. Часом Лесеві вчувалось, ніби там щось плазує.
Міцько Джексон кашлянув.
— Хлопчина має рацію, — пробубнів він. — Нам немає сенсу сперечатися. Крім нас тут більше нікого немає.
— Справді, — погодився Аріф.
Не зводячи один з одного очей, вони позадкували.
А тоді майже суголосно заволали:
— Хапай човен!
Після кількох секунд плутанини чоловіки врешті розбились на пари і чкурнули кудись болотистими вуличками з човнами над головою.
Їм, щоправда, довелося різко завернути назад, гнівно кидаючи один одному:
— То ти ще й дітей крадеш, га? — і обмінятися синами.
Кожен дослідник-початківець знає, що славу отримує не той, чия нога першою ступає на незайману землю, а той, кого ноги першого заносять додому. Добре, якщо разом із рештою тулуба.
На вітрі поскрипували флюгери Анк-Морпорка.
Хоч насправді лише кілька з них були справжніми представниками Avis domestica[1]. Серед решти були пістряві дракони, риби та різна звірина. На даху Гільдії найманців рипнув, прибравши нової пози, силует одного з їхніх представників у плащі та з кинджалом напоготові. На Гільдії жебраків олов’яна жебрача рука просила у вітру четвертак. На Гільдії м’ясників мідне порося втягувало рильцем повітря. На покрівлі Гільдії злодіїв справдешній, хоч і вже дещо покійний, злодій-нелегал злегка крутнувся, демонструючи, що буде з тими, хто бодай спробує вкрасти без ліцензії.
Флюгер на куполі бібліотеки Невидної академії завжди відставав від своїх побратимів і мав відреагувати на зміни не раніше ніж за пів години, та містом уже ширився запах моря.
На площі Сатор традиційно виступали з імпровізованими промовами. «Промови» — це голосно сказано, бо до них вдавались усі, хто мав охоту: всякі пустомелі, базікала та поодинокі заглиблені в себе маруди, які траплялись то тут, то там серед натовпу. І, традиційно, люди горлопанили про все, що було в них на думці. Подейкували, що Патрицій ставився до цього звичаю з прихильністю. Це правда. А також з осторогою. У нього, либонь, була своя людина, яка все для нього записувала.
З цим і мала справу Варта.
«Ми не шпигуємо, — переконував себе командор Ваймз. — Бо шпигуни скрадаються вулицями і зазирають у вікна. А те, що ти відійшов трохи назад, щоб не оглухнути, ще не робить із тебе шпигуна».
Він неуважно черкнув сірник об сержанта Щебеня.
— Ви мене черкнули, сер, — дорікнув троль.
— Пробачте, сержанте, — перепросив Ваймз, запаливши цигарку.
— Та нічого.
Вони знову зосередились на мовцях.
«Цей вітер, — думав Ваймз. — Він несе якісь зміни…»
Зазвичай оратори зачіпали геть усякі теми, що межують зі здоровим глуздом чи спочивають десь на мирних долинах по той бік. Та сьогодні вони всі були одержимі одною темою.
— …їх давно пора провчити! — крикнув хтось прямо біля вуха. — Чом наші так звані лорди не прислухаються до голосу народу? Анк-Морпорку вже в печінках сидять ці чванькуваті розбійники! Вони крадуть нашу рибу, забирають наш товар, а тепер ще й посягають на нашу землю!
«Краще б люди йому підбадьорливо зааплодували», — подумав Ваймз. Люди зазвичай безладно підтримували ораторів, щоб їх розпалити. Але юрма довкола цього чоловіка лише схвально кивала. Він подумав: вони справді міркують над його словами…
— Вони поцупили весь мій крам! — крикнув хтось навпроти. — Це бісова піратська імперія! Мене взяли на абордаж! В анк-морпоркських водах!
Юрмою покотилося пихате бурмотіння.
— А що вони у вас відібрали, пане Дженкінс? — озвався голос із натовпу.
— Вантаж першокласного шовку!
Натовп засвистів.
— Он воно що? А хіба не сушені рибні відходи чи конфісковане м’ясо? Бо, наскільки мені відомо, саме цим ви і торгуєте.
Пан Дженкінс силкувався розгледіти в натовпі свого опонента.
— Першокласний шовк! — він повторив. — А яке місту до того діло? Ніякого!
Роздалися вигуки «Ганьба!»