— Мати право на зброю — це одне. А ось мати цю зброю в руках і вдавати з себе солдатів — це вже зовсім інше. — Ваймз сперся кулаками на стіл і нахилився вперед.
— Розумієте, сер, — правив він, — мені не йде з голови думка, що десь там, у Хапонії, якась купка ідіотів робить те саме. Вони кажуть серифу: «Пора, ефенді, розібратися з тими чортами в Анк-Морпорку». А коли навала людей бігає туди-сюди зі зброєю в руках і верзе нісенітниці про війну, стаються нещасні випадки. Ви колись заходили в паб, напхом-напханий озброєними людьми? Погоджуюся, спершу все наче пристойно, а тоді якийсь пройда випиває з чужого кухля чи помилково загрібає собі чиюсь решту, і вже за п’ять хвилин ви вишпортуєте носи з закусок до пива…
Патрицій глянув на кулаки Ваймза і не зводив із них погляду доти, поки Ваймз їх не забрав.
— Ваймзе, завтра підете на Конвівіум чарівників. Я раніше надіслав вам листа.
— Я ніколи… — в голові Ваймза зрадливо замайоріла думка про стоси непрочитаної документації на його столі. — Ага, — пригадав він.
— Командор Варти йде на чолі процесії в парадній формі. Це давній звичай.
— Я? Перед усіма?
— Атож. Це дуже… цивільно. Ви ж, я впевнений, ще не забули, як це. Процесія демонструє дружні відносини Академії з міським урядом, що тримаються на самій обіцянці зробити все, що ми попросимо, якщо ми пообіцяємо нічого їх не просити. Хай там як, це ваш обов’язок. Цього вимагає традиція. А леді Сибіл погодилася прослідкувати за тим, щоб ви з’явились туди з бадьорим осяйним вранішнім обличчям.
Ваймз глибоко вдихнув.
— Ви звернулися до моєї дружини?
— Аякже. Вона вами дуже пишається. Вона вірить, що ви, Ваймзе, здатний на великі діла. Вона, либонь, є для вас великою підтримкою.
— Ну, я… тобто, я… так…
— Чудово. О, і ще одне, Ваймзе. Хоч я вже залучив до цього Гільдії найманців і злодіїв, але щоб напевне покрити всі непередбачувані обставини… я був би дуже вдячний, якби ви простежили за тим, щоб ніхто не закидав принца яйцями. Таке завжди засмучує людей.
Дві сторони не зводили очей одна з одної. Вони були давніми ворогами. Не раз випробовували одне одного на міць, знали смак поразки й перемоги, і воювали за землю. Але цього разу вони доведуть справу до кінця.
Кісточки пальців біліли. Черевики нетерпляче шкребли.
Капітан Морква кілька разів вдарив м’яч об підлогу.
— Гаразд, хлопці, ще разок? Але щоб цього разу без штурханини. Вільяме, що ти там їси?
Майстерний Штурхач нахмурився. Ніхто не знав його імені. Дітиська, з якими він разом зростав, не знали його імені. Його матінка, якщо він колись дізнається, хто вона, теж, мабуть, не знала його імені. Але Морква якимось чином його вивідав. Якби ще хтось назвав його «Вільямом», то шукав би своє вухо. В своєму ж роті.
— Жуйку жую, пане.
— У тебе є жуйка для всіх?
— Ні, пане.
— Ну тоді витягни її з рота, ось так, гарний хлопчик. Ну що ж, до… Ґевіне, що в тебе в рукаві?
Хлопець, більше відомий як Мерзотник Ґев, навіть не думав виправдовуватись.
— Ніж, пане Моркво.
— Закладаюсь, у тебе їх на всіх вистачить, еге?
— Ага, пане, — Мерзотник вишкірився. Йому було десять.
— Ну ж бо, виклади їх на купку до решти…
Констебль Шкарбан із жахом зазирнув за стіну. Там, на широкій вулиці, вишикувалось біля п’ятдесяти неповнолітніх злочинців, середній вік яких становив близько одинадцяти. Середній вік за рівнем цинізму та вселенського зла: близько 163. Хоч у анк-морпоркському футболі немає воріт як таких, їх тим не менш поставили на обох кінцях вулиці, використавши перевірений часом метод складання на купку речей.
Дві купки: одна з ножів, друга — з тупих предметів.
Стоячи між хлопців, одягнених у кольори одних із наймерзенніших вуличних банд, капітан Морква набивав надутий свинячий міхур.
Констебль Шкарбан думав, чи варто піти по підмогу, але Морква поводився цілком невимушено.
— Е, капітане? — він насмілився заговорити.
— О, здоров, Редже. А ми тут собі дружно м’яча ганяємо. Знайомтесь, хлопці, це констебль Шкарбан.