— Будь ласка! Ні! Файний песик! Сидіти!
— Здається, всі питання закрито, — мовив Редж Шкарбан, визираючи з-за краю візка. — Вони у всьому зізналися, залишився тільки ексгібіціоніст зі Сховного парку.
— Це я! — закричав хтось.
— …тобто ексгібіціоністка…
— Це я! — цього разу голосок став на октаву вищий. — А тепер нам можна вийти?
Морква випрямився і підняв мегафон.
— Панове, виходьте, будь ласка, з високо піднятими руками.
— Ви що, жартуєте? — запхинькав голос, а на фоні хтось загарчав.
— Принаймні тримайте руки так, щоб я їх бачив.
— Буде зроблено, пане!
Четверо чоловіків вивалилися на вулицю. Клапті рваного одягу тріпотіли на вітрі. Коли до них підійшов Морква, їхній лідер сердито тицьнув пальцем на двері.
— На власника цієї місцини потрібно подати в суд! — крикнув він. — Тримати в сейфі дику тварину — просто немислимо! Ми собі тихенько прокралися, нікого не чіпали, а він ні з того ні сього на нас напав!
— Ви стріляли в констебля Шкарбана, — мовив Морква.
— Але не цілились! Не цілились!
Констебль Шкарбан показав на стрілу, що стирчала з його нагрудника.
— Ви в мені дірку проткнули прямо на видному місці! — поскаржився він. — Тепер її доведеться паяти, а за латання обладунків ми платимо з власної кишені. І знаєте, що б я не робив, тут назавжди залишиться мітка.
Вони ковзнули нажаханими очима по стібках на його руках і шиї, і їх раптом осяйнуло, що попри розмаїтість кольорів людської раси, живим не притаманні зелено-сіруваті відтінки.
— Але ж ти і так зомбі!
— Правильно, бий мертвого, — відрубав констебль Шкарбан.
— А ще ви взяли капрала Анґву в заручники. Леді, — сказав Морква тим самим спокійним голосом. Він звучав дуже ввічливо. А це означало, що десь вже горить ґніт, і краще не чекати, поки вогонь дійде до діжки з порохом.
— Так… типу… але вона, певно, втекла, коли намалювалась та істота…
— То ви її всередині покинули? — запитав Морква, все ще дуже спокійним тоном.
Чоловіки вклякли на коліна. Їхній лідер благально здійняв руку.
— Молимо вас! Ми прості грабіжники та злодії! Ми не погані люди!
Морква кивнув констеблю Шкарбану.
— Заберіть їх в Ярд, констеблю.
— Слухаюсь! — відказав Редж і, злісно блимнувши очима, підняв арбалета. — Через вас я збіднів на десять доларів. Тож вам краще нікуди не рипатись.
— У жодному разі, сер. Ми не посміємо.
Морква зайшов у морок будівлі. З дверних отворів на нього позирали страхітливі обличчя. Прямуючи до кімнати-сейфа, він їм підбадьорливо всміхнувся.
Капрал Анґва якраз поправляла на собі уніформу.
— Поки ти не встиг нічого сказати, я нікого не кусала, — мовила вона, коли він з’явився на порозі. — Навіть не подряпала. Тільки порвала їм штани. І мушу додати, звідти далеко не трояндами несло.
Біля дверей зринуло перестрашене обличчя.
— А, пане Вортін, — мовив Морква. — Тут усе в порядку. Вони, схоже, все кинули.
Діамантовий купець вражено на нього витріщився.
— Але вони взяли заручника…
— Вони визнали, що припустилися помилки, — відповів на те Морква.
— І… я ще чув якесь гарчання… схоже на вовче…
— А, так, — сказав Морква. — Ви знаєте, як воно, буває, злодії чогось не поділили… — ніяке це не пояснення, але тон Моркви навіював протилежне, тож пана Вортіна така відповідь влаштовувала ще п’ять хвилин після того, як Морква з Анґвою пішли.
— Що ж, нічогенький початок дня, — мовив Морква.
— Так, дякую, що запитав, я в порядку, — сказала на те Анґва.
— Одразу видно користь від нашої служби.
— Тільки зачіска трохи прим’ялася, і ще одна сорочка в смітник.
— Так тримати.