— Він був сам чи з кимось?
— Ми знайшли тільки одне тіло, сер. І дуже сильно обвалену мурівлю, тож скидається на те, що…
— Я мав на увазі, чи він працював на якусь організацію? Є якісь припущення, що він антихапонець?
— Крім того, що він намагався вбити хапонця? Розслідування продовжується.
— Ви хоч серйозно до цього ставитеся, Ваймзе?
— Я долучив до розслідування своїх найкращих людей, сер. — У кого напружений вигляд? — Сержанта Колона і капрала Ноббса. — В кого задоволений вигляд? — Дуже досвідчені хлопці. Опора Варти.
— Колон і Ноббс? — перепитав Патрицій. — Справді?
— Саме так, сер.
Вони на мить перестрілись поглядами.
— Ситуація набуває загрозливого забарвлення, Ваймзе, — мовив Ветінарі.
— Що я можу сказати, сер? Я побачив когось на вежі, побіг туди, хтось поцілив у Принца з лука, а тоді я знайшов біля підніжжя вежі чоловіка, вочевидь дуже мертвого, з поламаним луком і купою каміння поруч. Нічна буря, схоже, трохи розхитала конструкцію. Я не вигадую того, чого немає, сер.
Морква вивчав обличчя за круглим столом. Загалом усі відчули полегшення.
— Самотній лучник, — прорік Ветінарі. — Ідіот із божевільною злобою в серці. Який, намагаючись вбити людину, ем, вбився сам. І, звісно, геройський вчинок наших вартових, який, щонайменше, відвернув смертельний постріл.
— Геройський вчинок? — перепитав Дауні. — Гаразд, Морква помчав до високоповажних гостей, Ваймз кинувся до вежі, але, відверто кажучи, Ваймзе, ваша дивна поведінка прямо перед цим…
— Це неважливо тепер, — урвав його правитель Ветінарі. Він знову звучав дещо віддалено, ніби промовляючи до когось іншого. — Якби командор Ваймз не сповільнив процесію, той негідник безумовно краще би прицілився. Але чоловік запанікував. Так… думаю, Принца влаштує така версія.
— Принца? — запитав Ваймз. — Але сердега…
— Його брата, — уточнив Патрицій.
— А. Того хорошого?
— Дякую, командоре, — мовив Патрицій. — Дякую, панове. Не хочу вас затримувати. О, Ваймзе… на пару слів, якщо ваша ласка. Не ви, капітане Моркво. Переконаний, хтось зараз вчиняє злочин.
Ваймз так і стояв, втупившись у дальній кінець стіни, поки всі виходили з кабінету. Ветінарі встав з крісла і попрямував до вікна.
— Дивні часи настали, командоре, — мовив він.
— Сер.
— Приміром, сьогодні вдень капітан Морква був на даху Оперного театру і стріляв із лука в мішені.
— Страшенно заповзятий хлопчина, сер.
— Знаєте, цілком може бути, що відстань між Оперним театром і мішенями така сама, як між Барбаканом і місцем, де поранили Принца.
— Лишень уявіть, сер.
Ветінарі зітхнув.
— А нащо він це робив?
— Дивовижно, сер, але він якось на днях розказував мені, що все ще діє закон, який зобов’язує всіх містян щодня вправлятися зі стрільби з лука. Вочевидь, закон ухвалили ще 1356 року і відтоді ніколи…
— Знаєте, Ваймзе, чому я тільки-но відіслав капітана Моркву?
— Гадки не маю, сер.
— Капітан Морква — чесний юнак, Ваймзе.
— Саме так, сер.
— А ви знали, що в нього пересмикується лице щоразу, коли ви відверто брешете?
— Справді, сер?
Прокляття.
— Важко було дивитися, як без угаву пересмикувалось його бідолашне обличчя, Ваймзе.
— Дуже дбайливо з вашого боку, сер.
— Де був другий лучник, Ваймзе?
Прокляття!
— Другий лучник, сер?
— Ви, бува, не мріяли колись про сцену, Ваймзе?
«Так, я б зараз застрибнув на сцену мандрівного театру, куди б він не їхав», — подумав Ваймз.
— Аж ніяк, сер.
— Шкода. Переконаний, за вами просто плаче театр. Якщо я не помиляюся, ви сказали, що чоловік прикріпив за собою дошки.
— Саме так, сер.