Вже чимало годин круг невисокої лавки, де я лежав, кишма кишіло щурів. Вони були хижі, нахабні й ненажерні, і раз у раз глипали на мене своїми червоними очицями, неначе впевнені, що тільки-но я перестану ворушитися, як зроблюся їхньою здобиччю. «І що вони там їдять у цьому колодязі?» – подумалось мені.
Як я не відганяв їх, вони зжерли мою їжу мало не всю до крихти. Я безнастанно вимахував рукою над мискою, але неминуче одноманітні, ці рухи кінець кінцем стали зовсім ні до чого. Ненатлі хижаки дедалі частіше вгороджували гострі зуби в мої пальці. Рештками жирного й пряного їстива я щедро змастив ременя, куди лише здужав дістати, а тоді відвів руку від миски й завмер.
Спершу ненажерливих гризунів ошелешила й налякала раптова непорушність людини на лавці, і вони панічно сахнулись назад, а декотрі то й у колодязь шаснули. Але це тільки на хвильку: я недарма розраховував на їхню ненатлість. Завваживши, що я лежу без ніякого руху, один-два сміливіші з них скочили на лавку й обнюшили ременя. То було наче гасло до загального нападу. З колодязя посунули цілі нові гурти щурів. Вони видиралися на лавку, переповнювали її, сотнями товклися в мене по тілі. Розмірений рух маятника анітрохи їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони заповзялися коло намащеного ременя. Щури тислися один на одного, і товпище їхнє на мені щораз більшало. Вони вовтузились у мене на шиї, холодні їхні губи доторкались моїх губів; їх було стільки, що я мало не задихався під ними, огида, для якої й слова нема в людській мові, наповнювала мені груди і чимось важким та липучим холодила серце. Але ще хвилина, і я відчув, що кінець уже близько. Пути помітно слабшали. Я знав, що в кількох місцях їх уже перегризено.
Понадлюдським напруженням волі я примусив себе лежати непорушно.
Я таки не помилився у своїх розрахунках і терпів недаремно! Нарешті я відчув, що я вільний. Попруга обривками звисала з мого тіла. Але маятник тим часом уже майже черкав мені груди. Він уже роздер полотно, розірвав білизну під нею. Ще два вимахи, і гостре відчуття болю пронизало кожен мій нерв. Та мить визволення настала! Я ледь поворушив рукою, і мої рятівники гамірливе сипонули врозтіч. Сторожким рухом – обережно й помалу, спочатку вбік, а тоді назад – я вислизнув з обіймів ременя і півмісяць уже не міг дістати до мене. Бодай на часину, але я таки став вільний!
Вільний – і в лабетах інквізиції! Ледве-но я ступив на кам’яну підлогу зі свого дерев’яного ложа тортур, як рух пекельної машини зупинився і якась невидима сила підняла її вгору, через стелю. Це було для мене наукою, що вкинула моє серце в розпач. За кожним моїм рухом, безперечно, стежать. Вільний! Я уник однієї мученицької смерті, щоб потрапити в пащеку до іншої, ще жахливішої. Подумавши це, я зміряв тривожним поглядом залізні стіни, що в них замикався мій світ. У приміщенні діялося щось незвичайне, заходила якась зміна, хоч я й не міг спершу зрозуміти, яка саме. Я став сушити собі голову уривчастими непевними здогадами, на багато хвилин поринувши у напівдрімотне забуття. Тремтячи зі збудження, я вперше за весь час збагнув, звідки береться те жовто-зелене світло, що осяває в’язницю. Воно ллялося зі щілини у півдюйма завширшки, яка тяглась низом попід усіма стінами в’язниці. Виглядало, отже, на те – певніше сказати, так і було, – що стіни лише прилягають до підлоги. Я спробував зазирнути у щілину, але намарне.
Підвівшись на ноги, я раптом зрозумів причину тих таємничих змін, що відбувалися в приміщенні. Раніш я помітив, що хоча обриси зображень на стінах і були досить чіткі, барви здавались бляклими й потьмянілими. Але тепер ці барви почали яснішати, щомить дужче й дужче, і їхній пекельно яскравий блиск надавав примарним диявольським постатям такого вигляду, що примусив би здригатись і міцніші нерви, ніж у мене. Очі демонів, до моторошного живі й страхітливі, втуплювались у мене з. усіх куточків в’язниці, навіть і звідти, де раніш нічого не було видно, і ряхтіли зловісним вогнем, що моїй збудженій уяві ніяк не міг здатися нереальним.