«Морелльо! — проголосив я, — Морелльо! відки се знаєш?» — Але вона скрила лице в подушку і лагідний судорог перебіг по. її членах. Переставила ся і я не чув більше її голосу.
Як заповіла, її дитина, яку вродила, конаючи і яка стала жити щойно, як її мати перестала дихати, її дитина, донька, остала при життю. Росла незвичайно поставою і умом і ставала вірною відбиткою покійної. А я любив її любовю горячійшою, чим міг любити якунебудь твар землі.
Але небавом обрій тієї чистої сімпатії затемнив ся і на ньому повисли хмари смутку і жаху і горя. Я сказав, що дівчина росла незвичайно поставою і умом. Справді дивний був її скорий зріст тіла, але страшні, ох! страшні були бурливі гадки, які мене мучили, коли я стежив за. розвоем її духового буття. І чи могло бути инакше, як я кождого дня відкривав в поняттях дитини зрілі спосібности і погляди жінки? як з уст недолітка падали виречення досвіду? і як я кождої хвилі читав з її вимовних і задумчивих очей мудрість або пристрасті! зрілости? Коли, кажу, все те стало ясно перед занепокоєними моїми змислами і коли я вже не був в силі скривати сього перед моєю душею, ані прогнати зі свідомости, що дрожала перед тим вражіннєм, то чи дивниця, що якісь страшні і: томлячі підозріння закрали ся в моє серце, або що я вернув ся споминами до дивніх розказів і нечуваних теорій покійної Мореллі? Я захистив єство, яке судьба наказала мені любити, перед очима світа і –в строгім скритку мойого дому чував зі сзмертною трівогою над усім,що відносило ся до моєї коханої.
Минали літа, а я день в день вдивляв ся в її святе, лагідне, вимовне лице і розкошував ся її дозріваючими формами, та день в день відкривав в дитині нові знамена схожости з матірю — задуму і смерть. Із кождою годиною зачеркували ся ті тіни схожости щораз глибше, щораз точнійше, щораз виразнійше і щораз у страшнійшім виді. Що її усміх нагадував усміх її матері, я міг ще знести; але я дрожав на вид тожсамости. Що її очі були похожі на очі Мореллї, я міг стерпіти; але вони надто часто вдивляли ся в глибини моєї душі з тим пронпкливим немилим виразом, як би був прикметою очей Мореллі. І в зарисах її високого чола і в скрутах її шовкового волося і в худощавих пальцях, що рили ся в ньому і в сумних, мельодійних звуках її голосу, а передовсім, ох, передовсім у словах і фразах небіжки на устах коханої і живої, находив я поживу для томлячих думок і жаху, для червяка, що не хотів умірати.
Так перейшли два перші пятиліття її життя, а моя донька жила на землі єще безіменною.
«Моя дитино» і «моя любко» були звичайні назви, які давало їй моє батьківське серце, а нечайна кінчина її днів виключила потребу иншого імени. Імя Мореллі вмерло враз з її смертю. Про маму не говорив я з донькою ніколи; тай воно було неможливо. І за час короткого її тревання не одержала вона ніяких вражінь із зовнішнього світа, з виїмком тих, які могли дати їй тісні границі її самоти. Та вкінці мій роздражнений ум піддав мені гадку, що хрещеннє принесе мені можливе освободженнє від трівожньої судьби. Над хрестильницею я не міг рішити ся на її імя. На мої уста тиснуло ся чимало назв мудрости і краси з давніх і нових часів, з моєї вітчини і з чужини, з многими, премногими означеннями на благородність, щасте і добро.І що навело мене на згадку про погребану покійницю? Що за демон зневолив мене прошептати се слово, що вже на саму згадку звикло було гнати струмки моєї багряної крови з висок до серця? Який злий дух говорив з глибин моєї душі, коли я серед тих темних нав і серед нічної тишини прошептав над ухом божого чоловіка звуки —Морелля?
І який злий дух скорчив відтак черти моєї дитини і облив їх красками смерти, коли вона здрігнула ся на ледви чутний звук, підняла скляні очі з землі на небо і, падучи на чорні плити нашого родиннього гробівця, відповіла: «Я тут!»
Ясно, студено, спокійно і виразно упало тих кілька слів на мій слух, а звідси покотили ся з сиком, як розтоплене олово в мій мозок. Літа, цілі літа перекотять ся, але спомин тої хвилі не минеть ся ніколи! Я вправді знав цвіти і виноград, але американська сосна і кіпаріси кидали на мене тінь в ночі і в день. Я затратив свідомість часу і простору, звізди моєї долі на небі померкли, передімною потемніла земля, а їх постаті ішли попри мене як змінчиві тїни, та між усіми бачив я одну —Мореллю. Небесні вітри нашіптували мені до уха лиш одно слово, а морські хвилі шуміли без впину — Морелля. Але вона померла. Власними руками заніс я її до гробу і сміявся довгим, гірким сміхом, коли не найшов ніяких слідів попередниці в ямі, куди я клав другу — Мореллю.