Ще один ляскіт батога — і голови, продовжуючи дике стрибання кімнатою, у неймовірному ритмі затягли хором «Лолейнью» тонкими підерастичними голосами.
«Бачив? — Батут, наче сам не очікуючи такої спритності від голів, перевів захоплений погляд на Макса. — Крута заморочка, правда?»
«Напевно, їм сподобається», — сказав Макс, точно знаючи й водночас не маючи жодного уявлення, хто такі вони.
Він штовхнув ногою найближчу до нього голову, яка, здається, належала соло-гітаристу. Та прокотилася в Батута між ніг і з криком врізалася в стіну.
«Гол!» — сказав Батут здивовано, немов несподівано всрався на людях.
«Добре, забери їх, поки вони тут усе не вимастили».
Той коротко ляснув батогом, і голови по черзі заскочили назад у шафу.
Батут увійшов за ними.
«Побачимося на концерті», — він махнув рукою на прощання, наче сідав у трамвай, і зачинив за собою дверцята.
«Па-па…» — кинув Макс і зрозумів, що він сидить на дивані, одягнений у якийсь дурнуватий костюм, а на його колінах лежить яскраво-червоний ковпак з чорним поперечним написом ШУМЕН.
…І прокинувся.
Особливий метод
Славна вулиця Пекарська, яка багато десятиліть, незважаючи на будь-які перипетії в житті міста, не змінювала своєї назви, починається недалеко від центру Львова — у тій частині, де розкинувся Галицкий ринок і звідки рукою подати до історичного музею зброї Арсеналу, — і біжить собі далі, звиваючись і розтікаючись навсебіч, як повноводна ріка, численними вуличками, вулицями й провулками. Зазвичай коли Макс опинявся в тутешніх краях, то відчував потужний наплив умиротворення й затишку, який, здавалося, створювала сама атмосфера вулиці: дорога, вимощена ледь опуклою й відполірованою роками до матового блиску бруківкою, вузенькі тротуари уздовж будинків стародавнього зразка, зелень перехресть. Він пам’ятав це відчуття з дитинства, коли приходив з батьками в гості до діда, котрий жив недалеко звідси в одному з провулків і помер п’ять років тому.
Однак сьогодні з Максом цього не трапилося. Чи то він занадто подорослішав і його відчуття притупилися, перестали вловлювати тутешню ауру, чи занадто переживав, що йому не вдасться помиритися з Леною. Макс збирався піти до неї одразу після того, як перевірить, що знаходиться за зазначеною у вчорашньому оголошенні адресою. Втім, він спіймав себе на думці: чи не є це насправді приводом для того, щоб відтягнути їхню зустріч, хоча ідея, звичайно, належала йому й ні до чого не зобов’язувала.
А може, він просто давно тут не бував — з дня дідового похорону — і Пекарська його забула.
Макс дійшов до будинку військового госпіталю, що потопав у соковитій зелені каштанів ліворуч, і, перевіривши адресу в оголошенні, повернув направо.
Приблизно через три хвилини він опинився перед потрібним чотириповерховим будинком, прикрашеним маленькими балконами з фігурним ліпленням. Макс зайшов у під’їзд і вирішив скористатися власними ногами, а не ліфтом, щоб піднятися на верхній поверх, і нарешті зупинився під лакованими під червоне дерево дверима з номером 8. Серце чомусь пришвидшено закалатало, коли він потягнувся до синього ґудзика електричного дзвоника, але Макс був надто схвильованим, щоб звернути на це увагу.
Стоніжка між його лопатками ледь поворухнулася, розминаючи кільканадцять пар колючих ворсистих лапок, і знову впала в сонну бездіяльність, у якій перебувала більшість часу.
«Звичайна квартира», — встиг подумати Макс, коли почув кроки за дверима.
Йому відчинив зовсім лисий дядько років шестидесяти, одягнений у сірий спортивний костюм і білі кросівки Brooks, ніби він збирався на пробіжку вулицею чи відвідати спортзал.
— Здрастуйте, я за оголошенням, — сказав Макс.
— Вибачте? — здавалося, господар був щиро здивований його заявою.
— А хіба… — Макс злегка збентежено поліз у кишеню джинсів за пожовклим клаптиком паперу. — Хіба воно не ваше?