Хай як дивно, але ця річ здалася йому знайомою.
Макс напружив пам’ять. Ну так, звичайно. У нього був такий самий ковпак минулої ночі уві сні, коли з шафи вийшов Батут, щоб показати йому фокус.
Десь у невідомому
Коли Макс озирнувся, тримаючи в руці дивний ковпак, дорожні сумки батьків зникли. Він кинув цю річ на крісло й вирішив зателефонувати Миронові. Була вже половина десятої, можливо, той повернувся додому. Провести наступну ніч самому зовсім не хотілося. Макс не міг постійно бути напоготові, залишаючись бадьорим. Питання в тому, яку загрозу несуть його сни. І не тільки.
Він згадав давно прочитане фантастичне оповідання, у якому на невідому планету висадилася експедиція, й майже всі члени екіпажу загинули, бо місцева атмосфера якось могла матеріалізовувати їхні дитячі жахи. Щоправда, ні хлопців на зразок Фреді Крюгера, ні привидів Макс, якщо йому не зраджувала пам’ять, ніколи не боявся (ті славні хлопці називалися інакше, їх образ вицвів і розсипався порохом багато років тому). Але хтозна, що тепер блукало заплутаними коридорами його підсвідомості у пошуках цих вічнозамкнених, але недавно відчинених Дверей. Можливо, Блідий Незнайомець був лише першим, кому їх вдалося знайти й переступити поріг.
Звичайно, ще невідомо, чим би допомогла йому присутність Мирона, — цілком імовірно, що нічим. Але провести темну пору доби поряд зі старим товаришем було б значно спокійніше.
Макс набрав номер.
— Ми тільки-но повернулися, — сказав Мирон. — Ти багато втратив, старий. Риболовля була чудова. Батько дуже шкодував, що ти не поїхав з нами. Тільки ось… — він засміявся. — На зворотному шляху ми пробили колесо, довелося серйозно помурдохатися.
— Може, наступного разу.
— Обіцяєш?
— Постараюся.
«Я справді розмовляю з ним чи мені це тільки здається?» — думав Макс.
Він пригадав епізод, коли домомучителька, доведена до божевілля найкращим у світі психіатром Карлсоном, намагалася кудись зателефонувати, використовуючи душ замість слухавки.
Макс спробував не поглиблювати ці сумніви й запропонував Миронові переночувати в нього. Він поки не вирішив, чи посвячуватиме його в свої сьогоднішні нещастя. Не тому, що Мирон не заслуговував довіри, — Максу спершу хотілося в усьому розібратися самому.
— Вибач, старий, але мені зараз зовсім не хочеться плентатися в таку далечінь, — відповів той.
— Шкода, я б почастував тебе пивом, — збрехав Макс: пиво в нього скінчилося ще вчора. Але якби Мирон погодився, він збігав би в магазин до його приїзду.
— Серйозно? Пивом, значить… Над цим варто подумати, — Мирон помовчав дві секунди. — Ні, старий, давай краще завтра. Я скажено втомився. Хоча… чому б тобі зараз не приїхати до мене самому?
— Можна, — сказав Макс, зважуючи цю думку. Виходити на вулицю йому не хотілося, тим паче пізно ввечері, але, можливо, справді варто спробувати.