Цей голос, що назвався його другом, міг вселити йому надію, може, навіть надихнути на щось неординарне. Але він не був здатен зробити з нього когось іншого або хоча б дати йому відчуття твердого стрижня усередині, відсутність якого в подібних до сьогоднішньої ситуаціях Влад відчував сильніше, ніж присутність будь-чого іншого. А це означало, що завтра наступить черговий нещадний ранок. Ось у чому проблема.
«Довірся мені, — сказав голос. — Я знаю, чого ти боїшся. Але якщо ми діятимемо разом, їм нас не здолати».
І Влад знову повірив.
«Тоді чого ми чекаємо?»
— Що… ЗАРАЗ?
«Навіщо гаяти час».
— Але…
«Тихіше, тс-с-с… А то твої предки вирішать, що ти привів до себе жінку».
Думка про те, як він приводить жінку до себе в кімнату, Влада розвеселила й дуже йому сподобалася. Схоже, цей голос був… своїм хлопцем.
«Просто довірся мені, — повторив голос. — І пам’ятай, що тепер ми з тобою заодно».
— Звичайно, заодно, — мовив Влад і здивувався змістові цих слів.
«Слухай мене: заплющ очі, ось так, добре. Ми зараз дещо зробимо. Цокання годинника, він там. Тепер наближайся до нього».
— Я не…
«Наближайся до його цокання. Чи ти не бачиш кімнати?»
— Кім… о чорт! Я можу.
«Тоді сміливіше».
— Боже, мені вдалося.
«Котру ти бачиш годину?»
— Початок першої.
«А точніше?»
— Вісімнадцять з половиною хвилин.
«Тепер устань і перевір».
Влад почав підводитися з ліжка й раптом застогнав. У паху розігралася ціла баталія. Неймовірно, але він зовсім про це забув! Він абияк прошкутильгав по кімнаті, намагаючись ні на що не налетіти в темряві, узяв із книжкової полиці будильник (старий роботяга, дзенькіт якого він устиг глибоко зненавидіти за більш ніж десять років) і підніс до вікна, щоб краще роздивитися круглий, з тонкими золотими стрілками циферблат.
— Це якийсь фокус?
«Лягай, у нас на сьогодні велика програма», — замість відповіді сказав голос.
Він летів над нічним містом. Унизу пропливали вузькі звивисті вулички центральної частини Львова, мерехтіли вогники. Ліворуч від нього цілилася в небо біла вежа міської ратуші. Влад змінив напрямок і двічі облетів її. Потім, зробивши неймовірне прискорення, рвонув угору й завис між хмарами й чорним, засіяним міріадами зірок небом на висоті чотирнадцяти кілометрів.
Усе це не вимагало від нього жодних зусиль, тобто так йому принаймні здавалося. Це було грандіозно, Владу перехопило дух!
Він різко спікірував униз, пронизуючи шар хмар, промчав над дахом оперного театру, площею з пам’ятником Шевченкові, що самотньо тягнув руку в простір, немов за милостинею, і опинився над безлюдною вулицею Коперника.
Влад опустився ще нижче: з п'ятиметрової висоти він бачив місце, де йшов увечері, повертаючись додому і де позбувся всього свого виграшу. Міг навіть чітко розрізнити розмазану купу собачого лайна на тротуарі, у яку вліз ліктем.
«Досить», — сказав голос.