— Вона була не дуже й поганою, — він побрів до себе в кімнату.
…Вхідні двері відчинилися, і Влад побачив на порозі сонну матір у накинутому на плечі халаті.
— Я думала, ти вже повернувся, — сказала вона, пропускаючи Влада. — Чому так пізно?
— Заходив на роботу, — без запинки відповів він. — Був ювілей фірми.
— Я бачу. А тебе, звичайно, не могли не запросити.
— І ще… ось, — він простягнув матері три пожмакані купюри по сто, що залишилися після «Дністра»; це вийшло якось саме по собі.
— Але ж сьогодні тільки неділя, — вона здивовано взяла гроші, легко проковтнувши чергову брехню. — Будеш вечеряти?
— Ні, — Влад почепив куртку на вішалку, почасти продовжуючи перебувати в полоні яскравого й реалістичного видіння перед дверима.
— Тоді вмийся і йди спати. Добре ще, що батько тебе зараз не бачить.
Мати вже збиралася повернутися до себе, але згадала про щось і з похмурим обличчям мовила:
— Тобі дзвонив однокласник… Ігор, здається, його звати. У мене вилетіло, ти ж знаєш, я не дуже добре пам’ятаю імена.
— Ну? — зупинився Влад.
Мати не тільки погано орієнтувалася в іменах його колишніх однокашників, а й узагалі толком нікого з них не знала: По-перше, її це ніколи особливо не цікавило, а по-друге, серед них у Влада не було друзів — але він усе одно зрозумів, кого вона має на увазі.
— Отож, він сказав, що один із ваших недавно вмер. Він передав, що похорон буде завтра о другій годині, на цвинтарі у Брюховичах. І якщо ти вирішиш піти, то я записала адресу, аркуш біля телефону. Звідти всіх повезуть катафалком і автобусом на похорон, а потім назад у місто, — вона замовкла, дивлячись на Влада. — Не розумію, як таке могло трапитися, адже йому стільки само років, як і тобі. У мене в голові не вкладається. Тебе, напевно, відпустять із роботи, якщо ти скажеш…
— Звичайно, — кивнув Влад. — А кого саме будуть ховати, він не сказав?
Мати безпомічно розвела руками, ставши схожою на маленьку дурну дівчинку. Напевно, саме такою вона була в дитинстві, коли відповідала на запитання дорослих.
Утім, він і сам чудово знав, кого збираються закопати. І вже повірте, що це шоу без нього не обійдеться.
Це був сон — але не звичайний. Сон, коли здається, що свідомість не спить, і розум приймає нові, вигадливі риси реальності такими, якими вони є.
Влад стояв у центрі міста. На тому місці, де в житті безліч разів бував наяву: прямо перед ним був готель «Жорж», по праву руку — пам’ятник Адаму Міцкевичу. Усе виглядало знайомим до хворобливої гостроти кожної деталі й водночас було іншим. Він не бачив людей, немов вони на ту мить існували на якійсь відособленій від нього частоті часових хвиль; будинки й дерева, наче стоншені за ілюзорними оболонками, здавалися гігантськими орігамі. Вулицями розлилася темінь, а над усім видимим простором нависав шар хмар, що клубочилися, як стеля циклопічної каверни, набуваючи кольору багряних сполохів заграви, яка насувалася.
Він стояв перед чорним велетнем, чия голова досягала самісіньких хмар. Влад глянув угору, але у велетня не було обличчя, він бачив лише, наче окреслений тушшю, силует з палаючими очима без зіниць, що були наповнені, як текуча лава, мінливим візерунком розплавленого золота. Ці очі дивилися на нього, і Влад зрозумів, що це були очі бога.
— ЧИ ГОТОВИЙ ТИ ПРИЙНЯТИ ЗЕРНО ІСТИНИ? — запитав велетень.
— Так, — відповів Влад.
— ЧИ ГОТОВИЙ СТАТИ НА БІК ТИХ, ХТО ВСТАНОВЛЮЄ ПРАВИЛА?
— Так.
— ЧИ БАЖАЄШ ТИ ВСТУПИТИ У ВЕЛИКУ ГРУ?