Фальшиве зустрічання. Адам Карлсен. Олів стовідсотково навіжена.
— Чи не буде проблемою те, що ви викладач, а я аспірант?
Він нахилив голову, стаючи серйозним.
— Це, звісно, не чудово, але я так не думаю, ні. Оскільки я не маю над вами жодних повноважень і не причетний до вашого керівництва. Але я можу розпитати.
Це була епічно погана ідея. Найгірша ідея за всю історію поганих ідей. За винятком того, що це справді вирішило б цю її поточну проблему, а також деякі проблеми Адама, в обмін на те, що вона вітається з ним раз на тиждень і докладає зусиль, аби не називати його професором Карлсеном. Здавалося, що це досить непогана угода.
— Можна мені час на роздуми?
— Звичайно, — спокійно сказав він. Заспокоююче.
Вона не думала, що він буде таким. Вислухавши всі історії та побачивши, як він ходить вічно нахмурений, вона справді не думала, що він буде таким. Навіть якщо вона не зовсім розуміла, що це означає.
— І дякую, мабуть. За пропозицію. Адам.
Вона додала останнє слово, запізно. Відчула на губах. Це було дивно, але не надто дивно.
Після довгої паузи він кивнув:
— Без проблем, Олів.
Розділ 3
ГІПОТЕЗА: Приватна розмова з Адамом Карлсеном стане у 150 разів незручнішою після того, як слово «секс» буде вимовлене. Мною.
Через три дні Олів помітила, що стоїть перед кабінетом Адама.
Вона ніколи там не була раніше, але у неї не виникло проблем знайти його. Студент, який вибіг із затуманеними очима та переляканим виразом обличчя, відлякував, не кажучи вже про те, що двері Адама були єдиними в коридорі, повністю без фотографій дітей, домашніх тварин чи близьких. Не було навіть копії його статті, котра була на шпальті «Природніх методів», про яку вона дізналася, пошукавши його на Google Scholar день перед тим. Тільки темно-коричневе дерево і металева табличка, на якій писало «Доктор Адам Д. Карлсен».
Можливо, «Д» означає «Довбограй»?
Олів почувалася як маніячка, гортаючи його сторінку на сайті факультету і проглядаючи список його десяти мільйонів публікацій і дослідницьких грантів, витріщаючись на його фотографію, судячи з усього, зроблену посеред походу і не офіційним Стенфордським фотографом. Тим не менш, вона швидко придушила це почуття, сказавши собі, що ретельна академічна перевірка є цілком логічною, перш ніж вступати у фальшиві стосунки.
Вона зробила глибокий вдих перед тим як постукати, а потім іще один між Адамовим «Заходьте» і моментом, коли вона нарешті змусила себе відчинити двері. Коли вона зайшла до кабінету, він не одразу подивився на неї і продовжував друкувати на своєму iMac:
— Години прийому закінчилися п’ять хвилин тому, так що…
— Це я.
Його руки на пів дюйма завмерли над клавіатурою. Потім він повернув своє крісло до неї:
— Олів…
Щось було у тому, як він говорив. Можливо, то був акцент, можливо, просто специфіка його голосу. Олів не знала точно що, але воно було у тому, як він вимовив її ім’я. Точно. Обережно. Глибоко. Не так, як інші. Знайомо, хоча це неможливо.
— Що ти сказав їй? — спитала вона, намагаючись не зважати на те, як Адам Карлсен говорив. — Дівчині, яка вибігла у сльозах.
Він деяку мить згадував, що ще хвилину тому у його кабінеті був ще хтось — хтось, кого він, схоже, довів до сліз:
— Я просто дав відгук на те, що вона написала.
Олів кивнула, мовчки дякуючи усім богам, що він не був її науковим керівником і ніколи не міг би стати. Вона подивилася довокола та помітила, що у нього був кутовий кабінет. Два вікна, які разом, певно, мали сімдесят тисяч квадратних метрів скла, і стільки світла, що воно могло б вилікувати сезонну депресію двадцяти людей. У тому, що за всі грантівські гроші і престиж, які він здобув для університету, йому дали гарне місце — був сенс. У офісі Олів, на противагу, не було вікон і він кумедно пахнув, напевно, через те, що вона ділила його ще з трьома аспірантами, хоча він мав вміщати двох щонайбільше.
— Я збирався написати тобі. Я говорив з деканом сьогодні, - Адам сказав їй і вона поглянула на нього.
Він вказав на стілець перед його столом. Олів відсунула його і присіла.
— Про тебе.
— Оу, — серце Олів здригнулась. Вона б хотіла, щоб декан не знав про її існування. Знову ж таки, вона воліла б не перебувати в цій кімнаті з Адамом Карлсеном, щоб семестр почався за кілька днів, щоб зміни клімату були небезпечними. І все ж таки.
— Ну, про нас, — виправився він. — І про врегулювання наших стосунків.
— Що вона сказав?
— Нам нічого не заважає зустрічатися, оскільки я не твій науковий керівник.
Суміш паніки і полегшення накрила Олів.