— Неймовірно… — Ан притягнула руку Олів до себе, перевернувши її, щоб вилити здорову дозу лосьйону на її долоню. — Ось, нанеси це на плечі. І ноги. І твоє обличчя також — ти, ймовірно, схильна до високого ризику для всіх видів шкірних хворіб, пані Ластовиння. Джер, ти також.
Олів заціпеніло кивнула й почала масажувати сонцезахисним кремом руки і стегна. Вона вдихнула запах кокосової олії, намагаючись не думати про Адама і про те, що він справді так виглядав. Здебільшого невдало, але агов.
— Чи є реальні дослідження? — запитав Джеремі.
— Ммм? — Ан зібрала волосся в пучок.
— Про зв’язок між веснянками та раком шкіри.
— Не знаю.
— Видається, що є.
— Правда. Я хочу знати тепер.
— Зачекайте. Тут є Wi-Fi?
— Олів, у тебе є інтернет?
Олів витерла руки серветкою, яка здавалася невикористаною:
— Я залишила свій телефон у машині Малькольма.
Вона відвернула голову від Ан і Джеремі, які зараз розглядали екран Айфону Джеремі, поки не отримала хороший вид на Алтимат — чотирнадцять чоловіків і жодної жінки. Ймовірно, це пов’язано із загальним надлишком тестостерону в наукових програмах. Принаймні половина гравців були викладачами або аспірантами. Адам, звичайно, і Том, і доктор Родрігес, і ще кілька з фармакології. Усі однаково без сорочки. Хоча ні. Зовсім не однаково. В Адамі насправді не було нічого однакового.
Олів була не такою. Вона справді не була. Вона могла порахувати кількість хлопців, які її сильно приваблювали на одній руці. Власне — на одному пальці. І в цей момент цей хлопець біг до неї, тому що Том Бентон, благослови його Боже, щойно кинув фрісбі занадто невміло, і тепер він був на трав’яній ділянці приблизно в десяти футах від Олів.
А Адам, Адам без сорочки, виявився найближчим до місця, де він приземлився.
— О, подивіться на це дослідження… — Джеремі звучав схвильованим.
— «Khalesi et al., 2013». Це мета-аналіз. «Шкірні маркери фотопошкодження та ризику базально-клітинної карциноми шкіри». В Епідеміології раку, Біомаркери та Профілактика».
Джеремі вдарив кулаком.
— Олів, ти це слухаєш?
Ні. Ні, вона не слухала. Здебільшого вона намагалася спорожнити свій мозок, а також очі. Від її фальшивого хлопця та раптового теплого болю у животі. Вона просто хотіла бути в іншому місці. Щоб вона була тимчасово сліпа і глуха.
— Слухай: сонячні лентигіни мали слабкі, але позитивні асоціації з базаліомою, зі співвідношенням шансів близько 1,5. Добре, мені це не подобається. Джеремі, тримай телефон. Я даю Олів більше сонцезахисного крему. Ось SPF п’ятдесят, це, мабуть, те, що тобі потрібно.
Олів відірвала очі від Адамових грудей, які тепер були тривожно близько, і обернулася, відійшовши від Ан:
— Зачекай. Я вже намастила трохи.
— Ол, — сказала їй Ан тим самим розважливим, материнським тоном, яким вона послуговувалась, коли Олів зламалась і зізналася, що в основному дозу овочів дістає з картоплі фрі, або що вона прала кольорове та біле разом. — Ти ознайомлена з літературою.
— Я не ознайомлена з літературою, так само, як і ви, ви просто знаєте один рядок з одного реферату і…
Ан знову схопила руку Олів і налила в неї пів галону лосьйону. Так багато, що Олів довелося використати ліву долоню, щоб запобігти тому, щоб воно не розлилося, тепер вона просто стояла, як ідіотка, зі стиснутими руками, як жебрачка, що наполовину потонула в проклятому сонцезахисному кремі.
— Ось так. Ан яскраво посміхнулася. Тепер ти можеш захистити себе від базально-клітинної карциноми. Що, чесно кажучи, звучить жахливо.
— Я… — Олів би піднесла долоню до чола, якби мала свободу рухати верхніми кінцівками. — Я ненавиджу сонцезахисний крем. Він липкий і змушує мене пахнути піна-коладою, це вже занадто.
— Просто нанеси стільки, скільки твоя шкіра вбере. Особливо навколо ділянок з ластовинням. Рештою ти можеш поділитися з кимось.