— Я в порядку. Але це був ще той тиждень, — вона помасажувала свої скроні.
Він нахилив голову.
— Що сталося?
— Нічого… Мої друзі дурні, і я ненавиджу їх, — вона відразу відчула провину і скривилася. — Насправді, я їх не ненавиджу. Але ненавиджу те, що я їх люблю.
— Це подруга з сонцезахисним кремом? Ан?
— Саме вона. І мій сусід теж, який справді мав би знати краще.
— Що вони зробили?
— Вони… — Олів натиснула на очі пальцями. — Це довга історія. Вони знайшли альтернативне помешкання для SDB. Це значить, що тепер я маю знайти собі окреме місце.
— Чому вони це зробили?
— Тому що… — вона на мить закрила очі і зітхнула. — Тому що вони подумали, що я б хотіла залишитися з тобою. Оскільки ти мій… знаєш. “Хлопець”.
Він затих на кілька секунд. А потім:
— Зрозуміло.
— Ага. Досить сміливе припущення, але… — вона розвела руками і знизала плечима.
Він прикусив щоку, виглядаючи
— Мені шкода, що тобі не вдасться жити з ними.
Вона махнула рукою.
— О, та не в цьому проблема. Це було б весело, але просто тепер мені треба знайти щось інше поблизу, а там немає недорогих варіантів, — її очі впали на екран її ноутбука. — Я думаю забронювати мотель за годину звідси і…
— Хіба вони не дізнаються?
Вона поглянула вгору від зернистого фото кімнати. — Мм?
— Хіба Ан не дізнається, що ти не зі мною?
О.
— Де ти житимеш?
— В конференційному готелі.
Звісно.
— Що ж, — вона почухала носа. — Я їй не скажу. Я не думаю, що вона звертатиме багато уваги?
— Але вона помітить, якщо ти житимеш за одну годину звідти.
— Я … — так. Вони помітять, і будуть задавати питання, і Олів доведеться вигадувати купу виправдань і ще більше напівправди, щоб розібратися з цим. Додати кілька блоків до цієї дженги брехні, що вона будувала тижнями. — Я розберуся.
Він повільно кивнув.
— Мені шкода.
— О, ти не винен.
— Можна посперечатися, що насправді винен.
— Зовсім ні.
— Я б запропонував заплатити за твій номер у готелі, але я сумніваюся, що тут щось залишилось у радіусі десяти миль.
— О, ні, — вона підкреслено похитала головою. — І я б не погодилась на це… Це не чашка кави. І не булочка. І не печиво. І не гарбузовий фрапучино, — вона стрельнула в нього очима і нахилилася, намагаючись змінити тему. — Він, до речі, новий в меню. Ти точно можеш купити мені його, і це врятує мій день.
— Звісно., — він мав вигляд такий, наче його трохи нудило.
— Круто. — вона посміхнулась. — Я думаю, воно дешевше сьогодні, якась акція у вівторок, тож…
— Але ти можеш жити зі мною.
Те, як він це сказав, спокійно і практично, майже звучало так, наче це нічого особливого. І Олів майже в це повірила в це, поки її вуха і мозок нарешті не з’єдналися одне з одним, і до неї дійшло, що він тільки що сказав.
Що вона.
Могла жити в номері.
З ним.
Олів прекрасно знала, що це несе за собою, навіть на дуже короткий період. Спати в одному номері означає бачити безглуздий одяг для сну, по черзі ходити в ванну, чути шелест, коли хтось намагається знайти правильну позицію під простирадлами, чітко і виразно в темряві. Спати в одному номері означало… Ні. Ні. Це була жахлива ідея. І Олів починала думати, що вона вже використала ліміт таких ідей на найближчий час. Тож вона прочистила горло.
— Я не можу, справді.
Він спокійно кивнув. Але потім, він так само спокійно спитав: «Чому?» і вона захотіла вдаритись головою об стіл.
— Я не можу.
— Номер двомісний, звісно, — додав він, наче ця інформація могла якось змінити її думку.