А тоді Едуард відсунув стіл і став переді мною.
— Потанцюємо?
Я не могла вигадати жодної причини, щоб відмовитися. Тож я взяла його за руку, і він повів мене за собою крізь вир людських тіл. Я не танцювала, відколи покинула рідне місто. Зараз я чула свист вітру у вухах, відчувала важкість його долоні в себе на спині, а мої черевики з дерев’яними підошвами раптом стали напрочуд легкі. Від нього йшов запах тютюну, анісу і ще якийсь дуже чоловічий аромат, від якого в мене злегка перехоплювало подих.
Не знаю, що на мене найшло. Випила я зовсім трохи, тож річ була не у вині. І не те щоб він був винятковий красень чи мені раптом забракло присутності чоловіка в моєму житті.
— Намалюйте мене знову, — сказала я.
Він зупинився і глянув на мене, здивований. Не можу докорити йому цим: я була збентежена сама.
— Намалюйте мене знову. Сьогодні. Зараз.
Він нічого не сказав, але повернувся до столу, зібрав свій тютюн, і ми пішли крізь юрбу, по залюднених вулицях до його студії.
Вузькими дерев’яними сходами ми піднялися нагору й відімкнули двері до залитої світлом студії. Я зачекала, доки він скине свій піджак, заведе грамофон і почне змішувати фарби на палітрі. І, поки він щось бурмотів до себе, я почала розстібати блузку. Я зняла черевики й панчохи. Я стягувала з себе одну спідницю за іншою, доки не залишилася в самій лише натільній сорочці й білій бавовняній нижній спідниці. Оголена до самого корсета, я сіла й розпустила волосся, розсипавши його по плечах. Коли він обернувся до мене, я чула, як у нього перехопило подих.
Він моргнув.
— Ось так? — спитала я.
Його обличчя спалахнуло занепокоєнням. Може, він боявся, що його пензель знову мене підведе. Я дивилася прямо, високо тримаючи голову, ніби з викликом. А тоді потяг митця взяв над ним гору, і він поринув у споглядання моєї молочно-білої шкіри, рудого відтінку мого розпущеного волосся. Острах схибити миттєво було забуто.
— Так, так. Поверніть голову трохи ліворуч, будь ласка, — сказав він. — І ваша рука. Ось так. Розкрийте долоню трохи. Ідеально.
Коли він почав малювати, я невпинно спостерігала за ним. Він із таким зосередженням досліджував кожен дюйм мого тіла, наче будь-яка помилка була б для нього нестерпною. Я стежила, як на його обличчі проступає задоволення, і знала, що це — віддзеркалення моїх власних почуттів. Зараз мене ніщо вже не сковувало. Я була Містенґетт або вуличною дівчиною з кварталу Піґаль, смілива й розкута. Я хотіла, щоб він роздивлявся мою шкіру, западинки на моїй шиї, прихований відблиск мого волосся. Хотіла, щоб він роздивився мене всю.
Він малював, а я тим часом стежила за ним: як він бурмоче до себе, змішуючи кольори на палітрі, як човгає по кімнаті, наче набагато старший за свій справжній вік. Хоч я знала, що він лише прикидається старим, — насправді він був молодший і дужчий, ніж більшість чоловіків, що бували в нашому універмазі. Я згадала, як він їв: з неприхованим, жадібним задоволенням. Він співав разом із грамофоном, малював, коли хотів, говорив із тим, з ким бажав, і казав, що думав. Я хотіла жити, як жив Едуард: радісно, смакуючи кожну мить життя і співаючи від задоволення.
Згодом настала темрява. Він зупинився, аби почистити пензлі, і роззирнувся, наче щойно помітив, що вже сутеніє. Він запалив свічі й гасову лампу і розставив їх навколо мене, а тоді зітхнув, зрозумівши, що темрява виявилася сильнішою за нього.
— Вам не холодно? — спитав він.
Я похитала головою, але він підійшов до комода, витяг звідти яскраво-червону вовняну шаль і обережно накинув її мені на плечі.
— На сьогодні все — світла вже немає. Бажаєте глянути?
Я загорнулася в шаль і наблизилася до мольберта, ступаючи босими ногами по дерев’яних дошках. Я почувалася, наче вві сні. Ніби справжнє життя розтануло без сліду за ті кілька годин, що я просиділа тут. Я боялася подивитись і розвіяти чари.
— Ну ж бо, — він жестом покликав мене підійти.