Того вечора в «Червоному півні» панувала атмосфера майже повної тверезості. Комендант не намагався зав’язати розмову, так само як і я не подавала жодного вигляду, що бажаю спілкуватися. Ми з Елен подавали страви, мили посуд і залишалися в кухні якомога довше. Я не мала апетиту. У мене з голови не йшов той бідолашний юнак в обвислому лахмітті й завеликих черевиках, що злітають із ніг, коли він тікає назустріч смерті.
Навіть більше. Я не могла повірити, що офіцер, який вихопив пістолет і так безжально застрелив його, — той самий чоловік, який сидів за моїм столом, сумував за своєю дитиною, якої ніколи не бачив, захоплено розповідав про живопис. Я почувалась одуреною, наче весь цей час комендант приховував своє справжнє «я». Ось для чого тут німці — не для бесід про мистецтво і смачну їжу. Вони тут, щоб розстрілювати наших синів і чоловіків. Вони тут, щоб знищити нас.
У ту мить я відчувала нестерпний, майже фізичний біль від туги за своїм чоловіком. Минуло вже майже три місяці відтоді, як я востаннє отримала звістку від нього. І я гадки не мала, чого йому довелося зазнати. Доки ми існували в цій дивній порожнині ізоляції, я могла переконати себе, що він живий і здоровий, що там, у справжньому світі, він ділить із товаришами флягу коньяку чи, може, на дозвіллі малює щось на клаптику паперу. Заплющуючи очі, я бачила перед собою Едуарда, яким пам’ятала його з Парижа. Але відтоді, як я побачила нещасних французів, яких гнали вулицями нашого міста, мені важко було далі триматися своєї уяви. Едуард міг потрапити в полон, бути пораненим, помирати від голоду. Він міг страждати, як ті хлопці. Він міг бути мертвим.
Я похилилася на раковину й заплющила очі.
У цю мить я почула дзвін розбитого скла. Забувши миттю всі свої думки, я вибігла з кухні. Елен стояла спиною до мене, здійнявши руки, біля її ніг валялася таця з розбитими келихами. Комендант тримав за горло якогось молодика, втиснувши його в стіну. Наблизивши до нього перекошене від гніву обличчя, комендант щось кричав німецькою. Його жертва безпомічно підняла руки, демонструючи покору.
— Елен?
Її обличчя було попелясто-сірим.
— Він почав мацати мене, коли я проходила повз. Але… але пан комендант просто оскаженів.
Решта чоловіків стояли поряд, благаючи коменданта і намагаючись відтягти його. Стільці лежали перекинуті, офіцери перекрикували один одного, стараючись догукатися до командира. Кімната ревла. Нарешті комендант нібито почув їх і відпустив горло молодика. На мить наші погляди зустрілись, а тоді, відступивши, він розмахнувся і щосили вдарив винуватця кулаком у скроню — так, що той відлетів обличчям до стіни.
— Sie ko¨
— На кухню, — я підштовхнула сестру до дверей, навіть не зупинившись, щоб підібрати розбите скло. Я почула, як знов залунали крики, як хряснули двері, і поспішила слідом за нею в коридор.
— Мадам Лефевр.
Я домивала останні келихи. Елен пішла спати. Події сьогоднішнього дня виснажили її навіть більше, ніж мене.
— Мадам?
— Herr Kommandant. — Я обернулася до нього, витираючи руки ганчіркою. У кухні горіла одна свіча — ґніт, за допомогою жиру закріплений у банці з-під сардин. Я майже не бачила його обличчя.
Він стояв переді мною, тримаючи каску в руках.
— Пробачте за ваші келихи. Я подбаю, щоб їх замінили.
— Будь ласка, не турбуйтесь. У нас вистачить своїх.
Я знала, що келихи будуть просто реквізовані в наших сусідів.
— Пробачте за… того юного офіцера. Будь ласка, перекажіть вашій сестрі, що більше це не повториться.
У цьому я не сумнівалася. Крізь заднє вікно я бачила, як покараний шкутильгає на свою квартиру, підтримуваний товаришем, і притискає вологу ганчірку до скроні.
Я подумала, що тепер комендант піде, але він не рушав з місця. Я відчувала, що він не зводить із мене очей. У його погляді стояла тривога, майже біль.
— Вечеря сьогодні була… неперевершена. Як називається ця страва?
— Chou farci[34].
Він зачекав, і, коли пауза до незручного затяглась, я пояснила:
— Це ковбасний фарш із овочами й травами, загорнутий у капустяне листя і зварений у бульйоні.
Він став роздивлятися свої черевики. Потім зробив кілька кроків кухнею, зупинився, торкнувся пальцем банки з кухонним начинням. Я раптом без емоцій подумала, чи не збирається він реквізувати і його.
— Це було дуже смачно. Усі так казали. Ви питали мене сьогодні, що я хотів би на вечерю. То от… ми хотіли б найближчим часом повечеряти такою самою стравою, якщо це не завдасть вам клопоту.