Викликала вона до себе Виливаху, і дуже плакали всі його друзі, а особливо Іра Франтичек, що не повернеться вже до них такий славний друг і горілчаний брат, з яким було так приємно завжди гайнувати час.
А Виливаха прийшов просто в золоту палату, побачив великооку жінку з суворим ротом, ченця-писаря й ката, усміхнувся і сказав:
— Сонце тобі завжди на шляхах, паніматко.
— Сонце спалює.
— Знаю.
— То як ти посмів, хробаку, скаламутити спокій цілої землі? І мені сонця бажати?
Вона була з Італії, і Виливаха знав це.
— Бо, гадаю, мало тобі його в нас.
— Зате в мене їх тут два.
— І обоє далеко, — сказав Виливаха.
Стояв і всміхався вишневим нахабним ротом. А чуб був золотий, і очі світлі. І зрозуміла Бона, що він не простий курокрад.
— То що ж це ти робиш, Гервасію?
— Нічого. Одного разу побачив я у полях Вересову жінку. Ту, що криками людей полохає, і потім неодмінно хтось помре.
— То ж бо всі кажуть, що ти знаєшся з дияволом.
— Це нестрашно після деяких жінок… Так ось, у неї були розпатлані коси, і кричала вона так, що в людей тремтіли серця.
Гервасій усміхнувся.
— А ти? — спитала Бона.
Голова Виливахи шанобливо схилилась.
— А я… пожалів її, паніматко. Вона була, видно, вродлива жінка. І ось проблукала весь вік вересовими пустками, полохаючи всіх жахливими вигуками. Так і не довідалась, які заплави за Дніпром, яке тепле сіно, як п'ють вино, як не зрозумієш — шепіт це чи шелест верби під вітром. Так і не звідала, як цвіте рожевий глід біля моєї кам'яниці… Мені стало жаль її. Мені жаль усіх — таке вже в мене серце.
Вона опустила вії.
— Пояснюй.
— Добре. Тільки звели вийти… цим.
— Чому?
— Вони не зрозуміють.
Королева звеліла їм вийти.
— Чому не зрозуміють?
— Вони не знають, що таке життя. Чорний тому, що він чернець. Червоний — бо він ворогує з життям, викручує і виламує те, що Бог подарував цілим — на радість людині. І тому вони вороги життя, вороги Бога.
— Але ти кривдиш людей.
— Я кривджу мертвих людей. Живого — не покривдиш.
— А біскуп?
— Ніхто ще не пив, не їв, не спав і не цілувався у костьолі. А вони хочуть зробити костьол з усього світу. Начебто Бог, пожадавши такого, не зробив би цього сам… Дав же нам для чогось ліси, і ріки, і навіть таку безкорисну річ, як світло місяця.
Усміхнувся.
— Цікаво, який чуб у милостивого пана короля, коли в ньому заплутається місяць?
— Не знаю, — сухо сказала вона. — В мене є опочивальня.
— Тоді суди мене, королево. Тільки пам'ятай — це буде суд домашнього лебедя над диким.
— Чому ти так робиш? — з цікавістю подалася до нього вона.
— Життя коротке, як захід. Ось сонце над водою, а ось у Дніпрі.
— Ти не віриш у рай?
— Так не буває, щоб і тут, і там було добре. А мені добре тут.