— Не пущу.
Виливаха нахабно дивився в її очниці.
— То ходім.
Він пошукав щось очима і знайшов: першу квітку шипшини. Відламав і пришпилив її до грудей.
— Бачиш, — сказав він їй, — ми з тобою як на весілля йдемо, з квітками.
— Навіщо ти її зламав?
— Це моя земля. І вона зостанеться зі мною, поки ти не відітнеш у пеклі моєї голови.
Він причинив за собою хвіртку, зирнув на розкішний живопліт з глоду і готовий був іти за гостею.
Дівчина-селянка йшла вздовж зеленого живоплоту.
— Почекай, — сказав він Смерті.
Підбіг до білої тоненької постаті й міцно поцілував дівчину в напіврозтулені уста.
— О-ох, — тихо сказала вона, позираючи на нього широкими променистими очима.
— Прощавай, моя хороша, — сказав він.
І пішов за Смертю. Дівчина з жахом і мукою дивилася йому в спину. Гостя скоса позирала на легкодумного Виливаху й посміхалась вічною посмішкою.
— Я прийду по неї через сорок років, — глузливо сказала вона.
Виливаха знизав плечима:
— Байдуже. Зараз я дав їй непоганий урок. Останній у житті. А скількох вона ще навчить! Ти кажеш неправду, кумо.
Він поправив на спині лютню і рушив поруч зі Смертю. Ішов, здатний кожної хвилини впасти й розбити носа, бо зовсім не дивився під ноги, задерши лице в гаряче небо, під яким дзвеніли безсмертні білоруські жайворонки.
Безноса мовчала.
— Найбільш за все я не люблю приходити по таких, як ти, — нарешті сказала вона. — Це такі життєлюби, що я починаю думати: чи не помилилась я зі своєю роботою. І вони так люблять цю землю, що я у своїх печерах починаю на хвилину заздрити їм.
Гервасій не відповів. Голова в нього була задерта, ніби у сліпого, груди роздимались, ніздрі тремтіли.
А над ним було небо й гаряче світло.
…Найближчі од них входи до пекла, як відомо, досить далеко від Рогачова.
Один із них лежить на дні Ревучого озера, що біля Іпуті (недарма ж там вода так реве, ніби хтось її ковтає на дні).
Кажуть, це зроблено, щоб ніхто з живих не потрапив у пекло і ще щоб живити підземні води й казани.
Отож іти нашим подорожнім було далеко, на що Виливаха загалом не нарікав. Ішов. Дихав солодким повітрям. Зрідка перетягував на груди лютню і брав кілька акордів:
Смерть посміхнулась, як шість тисяч років тому:
— Ти сподіваєшся побачити прабатька Адама?
— Не дуже, — непомітно кепкував Виливаха. — Але ж повинні були кудись подітися володарі, патріархи, біскупи? Вони ж стільки кричали про небо.
— А тепер вони бідніші за останнього раба на землі. Бо в царстві моєму раб не відчуває нічого. А вони — відчувають. І пустоту, і те, що нічого нема.
— Нехай живе справедливість, — сказав Виливаха. — То їм, виявляється, усе-таки дано невмирущість душі?
Безока поплескала його по плечу. Нібито торохтілкою з сухим горохом.
— Ти хочеш такого безсмертя? Після влади над тілами й життями, над землями й правдою не відчувати нічого, крім свого мозку? Не володіти тілом, не мати можливості нічим розпоряджатися? Бачити, як щасливі засинають, як планети поступово заковуються у кригу. Бути чимось на кшталт паралітика, який зберіг ясність розуму, але не знає, що це триватиме вічно, і не мати надії на порятунок, на мене. Хочеш такого безсмертя?
Гервасій не видав себе, хоч йому вперше стало неприємно.
— Навіщо? Кращу частку себе я залишив на землі.
— Яку?
— Тих, кого я любив.
— Ну, а коли ти зустрінеш когось у мене під землею?
— Вони любили мене… На землі.
— А якщо не любили? Якщо в земному житті вам не випало зустрітись, але це й було справжнє? Або ще так: зустрілись, але вона легковажно відштовхнула тебе, не знаючи, що скоро, вельми скоро приходить велике Пізно.
— Цього не сталося, отже, усе одно, що й не було.