— Невже це ще живуть і земля й пісні? — неспокійно заворушився стерновий. — Невже?
— А що ти думаєш, померли? — спитав Гервасій.
— Мені було б легше, якби померли.
— Хто ти, щоб зичити таке страшне?
Сліпий опустив голову.
— Я Шолох, — сказав він. — Я продав Полоцьк київському Володимиру… Він був страшний чоловік, це червоне сонечко, цей святий вовк. І не апостолам він був рівня, а самому Сатанаїлу. Полоцький Рогволод був моїм господарем, два його сини росли разом зі мною, дочка, Рогнеда, була мені, як сестра. Володимир звинуватив їх, що вони хочуть вчинити змову з князем Ярополком, і підступив під мури… Вони б не взяли Полоцька, якби не я… Я зрадив. І Володимир убив Рогволода з синами, спалив місто, а Рогнеду примусив роззути його. І вона спершу повірила йому. А потім у нього було сто наложниць, а потім він, не сказавши їй, привіз жінкою продажну грекиню… І прийняв християнство. Християнству не вистачало тільки його… Рогнеда пішла в монастир і померла… Я завжди жадав її… А тепер на моїй голові попіл мого рідного міста.
І раптом він закричав:
— Це повинно було померти! Чому воно не померло? Воно законно йшло до смерті, і я раніше за інших зрозумів це! Чому воно не померло, ти, який жартує?! Чому?!
— Тому, що я жартую, — сказав Виливаха. — Тільки тому. Я люблю життя і жартую. І тому — скільки б ти не зраджував — воно живе.
Човен краяв густу, як вар, воду. А над човном, як вітрило, летіла пісня:
Тепер вторили Гервасію всі голоси в човні:
І Виливаха побачив, що з-під плісняви на очицях Перевізника викотились раптом сльози. Вони, видно, були дуже пекучі, бо спалили й знищили плісняву. І з-під неї з'явилися раптом очі, перелякані моторошною величчю цього іржавого моря.
Сині.
Крик пролетів над головами померлих.
— …Навіть тепер! — піп тряс скарлюченими пальцями, піднятими над головою. — Навіть у день гніву! Що ви співаєте, смердючі людці? Хто ж ви такі?! Грішники?! Єретики?!
— Ми святі, панотче, — сказав Виливаха. — Раз ми терпимо тебе і товстозаду наволоч, раз платимо життям і землею своєю — ми святі, панотче.
Він бридко вилаявся, і тут його погляд упав на сусіда з каторжної лави. І Гервасій відчув, як від несподіванки обірвалося серце.
Поруч з ним був прикутий не юнак, як він думав. Поруч з ним сиділа дівчина років сімнадцяти.
— Тьху, чортівня, — зніяковів Гервасій. — А ми тут лаємося, ніби в божій церкві.
— Байдуже, — опустила вона вії. — Зараз, може, й треба.
Виливаха дивився на неї широкими очима. Була вона вельми ж схожа на ту жінку, за якою він колись найбільше упадав. На єдину, яка не поставилась поблажливо до його благань.
Можливо, Виливасі потім і вдавалося усе так легко. Можливо, саме тому.
Він ніколи не думав, що доля поверне йому її. Найвродливішу, наймолодшу, найкращу за всіх тих, доступних, скромну…
…Суджену. Дану й повернуту тільки на один день.
І Виливаха зрозумів, який жарт учинила над ним Смерть, на що вона натякала, як непоправно принизила.
Тепер уже нічого не можна і не треба було починати. І в Гервасія вистачило розуму з самого початку відмовитися од участі у грі, в якій Смерть була котом, а він — дурним мишенятком.
— Лайтеся, якщо треба, — сказала дівчина. — Ви такий живий. Без вас було так самотньо. Я чекала човна аж три дні.
— Нічого не вдієш, — усміхнувся Виливаха. — Смерть ходила по мене.
Вона дивилася на яскраву квітку.
— Невже так встигла розцвісти шипшина?
— Там завжди цвіте шипшина.
— Мене зовуть Берізкою, — з довірою сказала вона.
— Язичниця?
— Так. Церква не встигла дістатися до наших боліт.
— Байдуже, — сказав він. — Он у кормі сидить з гулею на лобі істинний християнин. Ти — язичниця. Чи варто було зайвий раз вмокатись у воду, коли всім однакова доля… А мене звати Гервасієм.