Спершись підборіддям на сплетені руки, з сумною надією дивилася на Виливаху Берізка. Очі ясні, ніби хтось хлюпнув криничною водою на лице — великі й гарні, ніби в корівки, і такі ж добрі. І носик хтось смикнув угору, і ротик напіввідкритий.
«А бодай тобі, чортовій Смерті, холера в живіт», — думав Гервасій і співав, щоб не заголосити од кривди. Тому що було це так, як вранці згадати те, що вчора в гостях недоїв і недопив.
Берег відкрився несподівано. Плескатий, як пінське болото, але з суцільного каменю. Холодом і безнадійним спокоєм віяло звідти. І легше було б, якби не палала пожежа шипшинової квітки. Легше було б зустріти цей берег у темряві.
На березі, видно, теж згодилися б з цим. Тому що, побачивши далеке світло в морі, на березі заметушилася варта: білі, немов із неживого парцеляну зліплені — людці не людці, а так чортзна-що, гидота з могутніми м'язами під липкою шкірою, з великими, ніби в нічних лемурів, очима, але зате з черепами, в які чи вліз би хоч наперсток мозку.
Вони заслонили очі долонями, але світло міцніло, і тоді еони в паніці кинулися кудись углиб останнього материка.
На човні горлали пісню, а варта втікала, і це було схоже на те, немовби до берега, пінячи воду, неминуче, як доля, наближався піратський корабель. Це було, як за часів князя Вячка, коли триста хлопців на човнах завоювали і пограбували мало не весь захід балтійського узбережжя.
На березі лишився тільки один з лемурів, сліпий із золотими ключами на поясі, Великий Канцлер підземного царства, високий дідуган, лице якого давно нагадувало череп.
Човен із шерхотом виліз на пісок.
— Мир вам із духом свинячим, — сказав Виливаха.
Він би придумав і ще щось, але всі були скуті колодами, і вдіяти не можна було нічого… Лемури з'явилися знову, і це були інші лемури, зовсім без очей, з гладенькою шкірою на їх місці. В'язнів скували попарно — рука Виливахи була на руці дівчини — і вивели на берег. Варта робила це спритно, навіть навпомацки: вона звикла до темряви.
Вперше в житті Виливаха не скористався з такого вигідного становища, не стиснув дівочої руки. Вони наближалися до лемурів, дзвенячи кайданами.
— Мені страшно, — сказала вона, — у них такі слизькі руки.
Лемур-канцлер простягнув лапу, щоб обмацати, де чергові голови й записати їх у реєстр. І раптом Виливаха гаркнув на нього:
— Ти куди лапи тягнеш, кротовиння смердюче?! Ти що, не бачиш? Тут панянка.
І ляснув вільною рукою по лапі Канцлера.
— За гарячий камінь хапайся, а не за наших дівчат. Не для тебе!
— Чому? — знизав плечима Канцлер. — Саме для нас. Усі ви тут для нас, а потім для забуття… Ану, варто!
Лемури навпомацки пішли до Виливахи.
— Поставте його на коліна, — спокійно сказав Канцлер.
Сліпці наближалися, мацаючи руками повітря. Дівчина з жаху притиснулась до Гервасія. В'язні човна теж тиснулися до нього, щоб бути разом. А він з відчаєм дивився на невмолиме коло, яке все стискалось і стискалось.
І раптом він згадав, як не переносить найменшого тепла вічно холодна луска риби. А згадавши, зірвав з грудей яскраву, як жарина, квітку шипшини й почав водити нею довкола себе. Лемури наближались.
І ось завагався один… другий… третій. Четвертий раптом ступив крок назад… Почали відступати й інші. І тоді Виливаха зареготав:
— Що, вхопили, як сом гарячої каші?!. Куди йти, хамлюги?
І сам рушив на чолі колони крізь ворожі лави…
Їх привели до кімнати з голими стінами, приймальної кімнати Смерті. Тільки двоє дверей було в ній: ті, крізь які вони прийшли, і другі, куди вони повинні були піти й зникнути. Канцлер підійшов до вартівника біля других дверей і сказав йому:
— Передай, що в морі збунтувався човен Розпачу. Я звелів заарештувати Перевізника. Але ці бандити все одно горлають пісні, як п'яні, І лаються, як матроси, і, коли проходили крізь браму Жаху, навмисне почали пострілами опоганювати святе місце.
— То чому в них не відібрали гаківниці? — непорозуміло спитав вартівник.
— Ці гаківниці в нас можна відібрати тільки з життям, хлопче, — сказав Виливаха.
В'язнів залишили самих. Вони чекали годину, і другу, і третю, і напевне занепали б духом, якби не Гервасій. А той тільки головою хитав:
— І тут не краще, ніж на землі.
З рук людей раптово самі собою почали спадати ланцюги, і всі зрозуміли, що настав судний час. А потім у дверях з'явився вартівник і оголосив: