Улюблениці автокінотеатрів і Королеви «бешок» не було ніде в широких садах біля готелю: та він і знав, що не знайде маму там, бо не бачив її, коли повертався. До того ж Лілі Кавано достоту не блукала б там: це пасувало їй не більше, ніж ставити бар’єри на пляжі.
Кілька машин котилося вниз по Променад-авеню. Високо в небі скрикнула чайка, і Джекове серце стиснулося.
Хлопчик провів рукою по волоссю, а тоді подивився в обидва боки залитої сонячним світлом вулиці. Може, її зацікавив Спіді — певно, вона просто захотіла дізнатися, хто цей новий друг її сина, тому пішла до парку розваг. Та Джек не уявляв її в «Дивосвіті Аркадії», як і не уявляв на мальовничій прогулянці в садах. Тому він обрав менш звичний напрямок — до міста.
Відділена від території «Альгамбри» високим живоплотом, крамничка «Чай і варення Аркадії» була першою в ряду різнобарвних магазинчиків. Після Дня Праці тільки вона та «Ліки Нової Англії» лишалися відчиненими. Джек затримався на мить на вкритому тріщинами тротуарі. Улюблениця автокіно не дуже любила кав’ярні, не кажучи вже про забігайлівки. Та оскільки це було перше з місць, де хлопчик сподівався знайти її, він рушив тротуаром та зазирнув у вікно.
На касі сиділа жінка з високо зібраним волоссям і палила. Офіціантка в рожевій віскозній сукні притулилася до дальньої стіни. Джек не бачив відвідувачів. А тоді за одним зі столиків з боку «Альгамбри» він помітив, як літня пані піднімає горнятко. Якщо не зважати на персонал, вона була єдиною. Джек бачив, як старенька обережно поставила чашку назад на блюдце, дістала із сумки цигарку — і раптом із болем збагнув, що то його мама. За мить старечий образ зник.
Але Джек запам’ятав його: так, ніби він дивився на неї крізь біфокальні окуляри[43] й бачив і Лілі Кавано-Сойєр, і тендітну літню жінку в одному тілі.
Джек прочинив двері м’яко, але дзвоник усе одно задзеленчав — і хлопчик знав, що це неминуче. Білява жінка на касі кивнула й усміхнулася. Офіціантка випросталася й розрівняла поділ сукні. Мама глянула на нього зі щирим здивуванням, а тоді приязно й привітно всміхнулася.
— Що ж, Подорожній Джеку, ти вже такий високий, що скидався на батька, коли зайшов сюди, — промовила вона. — Часом я забуваю, що тобі лише дванадцять.
— Ти назвала мене «Подорожнім Джеком», — сказав він, відсунувши стілець і плюхнувшись на нього.
Її обличчя було надзвичайно блідим, а темні плями під очима нагадували синці.
— Хіба батько не називав тебе так? Я щойно подумала про це — ти ж цілий ранок сьогодні на ногах.
— Він називав мене Подорожнім Джеком?
— Якось так… справді називав. Коли ти був зовсім крихітним. Джек-Мандрівник, — упевнено сказала вона. — Саме так. Він називав тебе Джеком-Мандрівником, коли ми бачили, як ти ганяв моріжком. То було смішно. Між іншим, я не зачиняла двері. Не знала, чи додумався ти взяти із собою ключ.
— Я бачив, — відповів хлопчик. Він досі тремтів від нової інформації, яку мама випадково повідомила йому.
— Хочеш поснідати? Мені не вдалося ще раз змусити себе попоїсти в тому готелі.
Біля них вигулькнула офіціантка.
— Юначе? — запитала вона, піднімаючи нотатник для замовлень.
— Звідки ти знала, що я знайду тебе тут?
— А куди ще тут можна піти? — логічно поцікавилася матір і звернулася до офіціантки: — Принесіть йому тризірковий сніданок. Він щодня росте на дюйм.
Джек обперся об спинку стільця. І як же йому почати?
Матір зацікавлено зиркнула на нього, і він почав — він мав почати саме зараз:
— Мамо, якби мені ненадовго довелося піти, з тобою все було б гаразд?
— Що ти маєш на увазі — «все гаразд»? І що ти маєш на увазі — «ненадовго піти»?
— Чи змогла б ти… Тобто чи не буде в тебе проблем із дядьком Морґаном?
— Я можу дати раду старому Слоуту, — відповіла вона з натягнутою посмішкою. — У будь-якому разі, певний час я можу давати йому раду. До чого це все, Джекі? Ти ж нікуди не збираєшся.
— Я маю це зробити, — сказав він. — Справді.
Тоді він збагнув, що скидається на дитину, яка випрошує іграшку. На щастя, підійшла офіціантка з тостами на підставці й бокатою склянкою томатного соку. На мить він відвів погляд, а тоді побачив, як мама намащувала на трикутничок тосту джем із горнятка на столі.
— Я маю піти, — сказав він.
Мама дала йому тост. Її обличчям промайнуло відлуння якоїсь думки, але вона промовчала.
— Мамо, можливо, певний час ти мене не побачиш, — вів далі Джек. — Я спробую тобі допомогти. Саме тому я маю піти.
— Допомогти мені? — перепитала вона, і Джек припустив, що її холодна недовіра на сімдесят п’ять відсотків була справжньою.
— Я хочу спробувати врятувати тобі життя, — відповів хлопчик.