— Майже ніколи.
— Мамо, це навіть зі мною траплялося, — мовив Джек.
— Завжди було якесь пояснення, ти ж знаєш, що було.
— Тато — і це вже ти знаєш — завжди вмів непогано пояснювати. Особливо те, що, по правді, неможливо пояснити. Він був дуже вправним у цьому. І це одна з причин, чому він був таким хорошим агентом.
Вона знову змовкла.
— Гаразд, я знаю, де він був, — вів далі Джек. — Я вже там бував. Я був там сьогодні зранку. І якщо я знову туди піду, то можу спробувати врятувати тобі життя.
— Моє життя не потрібно рятувати ні тобі, ні комусь іншому, — прошипіла матір.
Джек поглянув на свою порожню тарілку та щось пробурмотів.
— Що ти там кажеш? — відкарбувала вона.
— Я сказав: гадаю, потрібно. — Їхні очі зустрілися.
— Припустімо, я запитаю, яким чином ти пропонуєш рятувати моє життя, якщо на те пішло.
— Я не можу відповісти. Бо насправді ще сам не все розумію. Мамо, я все одно не ходжу до школи… дай мені шанс. Мене ж не буде всього-на-всього тиждень.
Вона звела брови.
— Може, й довше, — визнав він.
— Ти достоту з’їхав з глузду, — відповіла вона. Та Джек бачив, що якась частина її хотіла повірити йому, і її подальші слова підтвердили це: — Якщо — якщо — я збожеволію настільки, щоб відпустити тебе в цю потаємну прогулянку, то маю бути впевнена, що тобі нічого не загрожує.
— Тато завжди повертався, — зауважив Джек.
— Я б радше ризикнула своїм життям, ніж твоїм, — сказала вона, і ця правда також завмерла між ними на довгу мить.
— Я зателефоную тобі, коли зможу. Але не дуже хвилюйся, якщо кілька тижнів промайнуть без мого дзвінка. Я повернуся, як і тато, що завжди повертався.
— Це все якесь божевілля, — сказала вона. — І я також збожеволіла. Як ти збираєшся дістатися до того місця, куди йдеш? І де це? Чи вистачить у тебе грошей?
— У мене є все потрібне, — відповів він, сподіваючись, що вона не прискіпуватиметься до перших двох пунктів. Але тиша тривала й тривала, тож він зрештою сказав: — Гадаю, я здебільшого йтиму пішки. Не можу багато про це розповідати, мамо.
— Джек-Мандрівник, — сказала вона. — Я майже можу повірити…
— Так, — відказав Джек. — Так, — кивав він. «І, можливо, — подумав, — ти знаєш щось із того, про що знає вона, справжня королева, тому й так легко відпускаєш мене».
— Це правильно. Я також вірю. І тому все буде добре.
— Гаразд… оскільки ти кажеш, що підеш, що б я не сказала…