А ще він відчував, що міг би перенестися просто там, де стояв — йому так кортіло почати, узятися до справи, рухатися. Він знову має бути на Територіях, — раптом збагнув Джек; і це розуміння ясно засяяло у вирі його емоцій та прагнень. Йому хотілося дихати тим повітрям; хлопчик зголоднів за ним. Території, просторі рівнини, луки з високою травою й пологі гірські хребти, помережані стрімкими потоками, кликали його. Усім тілом Джек прагнув опинитися там. І він би вже витягнув пляшечку з кишені й силком проштовхнув у горло ковток того бридотного пійла, якби не побачив її колишнього власника. Притулившись до дерева, Спіді сидів навпочіпки, примостивши сідниці на п’ятки й обхопивши руками коліна. Коричневий пакет для продуктів лежав біля нього, а з краю пакета виднівся велетенський сандвіч із чимось на кшталт ліверної ковбаси та цибулі.
— Ти вже йдеш, — промовив Спіді, усміхаючись хлопчику. — Бачу, ти вже став на свій шлях. З усіма попрощався? Мамка знає, що тебе певний час не буде вдома?
Джек кивнув, і Спіді продемонстрував сандвіч.
— Ти голодний? А то він завеликий для мене одного.
— Я вже трохи попоїв, — відповів хлопчик. — І я радий, що можу попрощатися з тобою.
— Друзяка Джек поспішає, рветься вже йти, — сказав Спіді, схиливши набік довгасту голову. — Хлопчик зібрався в дорогу.
— Спіді?
— От тільки не варто рушать без кількох дрібничок, які я для тебе взяв. Вони тут, у цій торбі, хоч глянуть?
— Спіді?
Примружившись, чоловік зиркнув на Джека з підніжжя дерева.
— Ти знав, що мій батько називав мене Джеком-Мандрівником?
— О, гадаю, я десь чув про це, — відповів Спіді, усміхаючись малому. — Йди сюди й поглянь, що я тобі приніс. До того ж мені тре’ розповісти тобі, куди спершу йти, чи не так?
Джек із полегшенням перейшов через тротуар до Спіді під дерево. Старий поклав сандвіч на коліна й підсунув сумку поближче до себе.
— Щасливого Різдва, — сказав Спіді, витягнувши велику пошарпану книжку в паперовій обкладинці. Джек побачив, що то старий атлас доріг «Ренд Мак-Неллі»[45].
— Дякую, — сказав Джек і взяв книжку з простягненої руки Спіді.
— Там нема жодних карт, тож тримайся за шляхи зі старого доброго «Ренда Мак-Неллі». Так ти прийдеш туди, куди потрібно.
— Гаразд, — сказав Джек і швидко зняв рюкзак, щоб запхати велику книжку всередину.
— А наступну штуку тобі не доведеться класти в той ловкий агрегат, що ти носиш на спині, — сказав Спіді. Він поклав сандвіч на пласку паперову сумку й підвівся одним м’яким зграбним рухом. — Ні, ти можеш це нести просто в кишені.
Спіді засунув долоню в ліву кишеню робітничої сорочки. Між середнім і підмізинним пальцями старого зблиснув, ніби одна з «Террітунс» Лілі, якийсь білий трикутний об’єкт. Наступної миті хлопчик збагнув, що то був гітарний медіатор[46].
— Візьми це й зберігай. Ти захочеш показати це одному чоловікові. Він тобі допоможе.
Джек покрутив медіатор у пальцях. Він такого ще не бачив — зроблений зі слонової кістки, плектр був весь помережений різьбленими візерунками, що звивалися по ньому, ніби таємні письмена. Попри свою красу, ця річ була надто важкою, аби використовувати її як медіатор.