Герб Томпсон підійшов до телефону, викликав телефоністку і назвав номер.
— Мені дуже шкода, — сказала вона, — але телефонні проводи там обірвані. Щойно лінію полагодять, ми зв’яжемо вас із абонентом.
— То телефонні дроти таки обірвані! — вигукнув Томпсон. І кинув слухавку. Повернувшись до шафи, він ляснув дверцятами, витягаючи пальто. — Боже мій! О Боже! — повторював він своїм здивованим гостям та дружині, котра застигла з кавником в руці.
— Гербе! — вигукнула вона.
— Я мушу їхати, — сказав він, одягаючи пальто.
Коло дверей почувся неголосний шерех.
Усі в кімнаті напружено випросталися.
— Хто б це міг бути? — спитала дружина.
Шарудіння почулося знову — ледь чутно.
Увесь насторожений Томпсон квапливо перетнув хол.
Знадвору почувся тихий сміх.
— От блядь! — вилаявся Томпсон і з полегшенням узявся за дверну ручку; на душі у нього стало спокійніше. — Я знаю цей сміх. Це Аллінів. Напевно, він таки приїхав у своїй машині. Не зміг дочекатись до ранку, щоб оповісти мені про свої страхіття, — Томпсон ледь усміхнувся. — І, певно, привіз з собою кілька друзів. Здається, навіть не кілька…
Він відчинив вхідні двері.
На ґанку нікого не було.
Томпсон не виказав здивування, його обличчя застигло в приємному очікуванні. Він розсміявся.
— Алліне? Годі вже твоїх витівок! Виходь! — Герб увімкнув світло на ґанку і роззирнувся довкола. — Де ти, Алліне? Виходь вже!
Легенький вітер війнув йому в обличчя.
Томпсон зачекав хвильку, і раптом його до кісток пройняло холодом. Він вийшов на ґанок і з важким серцем сумлінно оглянув усе довкола.
Раптовий порив вітру підхопив поли пальта і розкуйовдив волосся. Йому здалося, що він знову чує сміх. Вітер облетів будинок — нараз обійнявши його звідусюди — і вже за хвилину полетів геть.
Вітер шугнув, сумний і скорботний, десь високо в кронах, і понісся далі, кудись за моря — на Целебес, до Берега Слонової Кістки,[10] на Суматру[11] чи то в Кейптаун,[12] у Корнуолл чи на Філіппіни. Тихішаючи, тихішаючи, тихішаючи…
Томпсон стояв на ґанку заціпенілий. Потім зайшов у будинок, зачинив двері, обіперся об них і, заплющивши очі, непорушно завмер.
— Що сталося? — спитала дружина.
Коротка подорож
Дві речі були важливими — те, що вона була дуже старою, і те, що містер Теркелл брався доправити її до Бога. Бо хіба ж не сказав він їй, поплескуючи по руці: «Місіс Беллоуз, вирушаймо у космос на моїй ракеті й віднайдемо Його разом!»
Ось як воно мало бути. О, це зовсім не нагадувало жодну із тих груп, з якими вона літала раніше. Бажаючи освітити шлях своїм делікатним нетвердим ніжкам, вона не раз черкала сірники у темних алеях і прокладала собі дорогу до містичних учень індусів, миготливо-мрійливі вії котрих прикривали кришталево-прозорі очні яблука. Вона виходила на лугові стежки разом з індійськими філософами-аскетами, чиї вчення були імпортовані сестрами по духу мадам Блаватської.[13] Вона мандрувала у кам’яні каліфорнійські джунглі, полюючи на пророка-астролога в його природному середовищі. І навіть погодилася переписати права на один зі своїх будинків, аби лиш бути прийнятою у галасливий орден дивовижних євангелістів, котрі пообіцяли їй золотий дим, кришталевий вогонь та повернення додому лише за помахом лагідної десниці Бога.
І жоден із цих людей не похитнув віри місіс Беллоуз — навіть коли вона бачила, як їх із виттям сирени везли кудись у ніч поліцейські фургони, а на ранок у бульварних газетках вона мигцем зауважувала їхні фотографії — нечіткі та геть не романтичні. Світ грубо обійшовся з ними й узяв під варту тому, що вони надто багато знали — ось і все.
І тоді, два тижні тому, вона й наштовхнулась на оголошення містера Теркелла в «Нью-Йорк Сіті».