— Цього разу це справжнє. Тепер воно спрацює. Хіба ж у нас нема ракети?
Містер Теркелл вклонився. І посміхнувся посмішкою фігляра з комедії масок. [16] Літні леді заглянули йому кудись у горло, але побачили там лише первісний хаос.
Ще до того, як він почав говорити, місіс Беллоуз відчула, як він добирає кожне слово, добре промаслює його і вже слизьким кладе на рейки своєї промови. Серце її стиснулося, мовби крихітний кулачок, і вона зціпила свої порцелянові зубки.
— Друзі! — почав містер Теркелл, і серця присутніх обдало холодом.
— Ні, тільки не цього разу! — мовила місіс Беллоуз іще до того, як щось було сказано.
Вона відчула, що погана новина знову мчить на неї, а вона, наче власноруч прив’язана до колії, безпомічно спостерігає за тим, як велетенські чорні колеса загрозливо наближаються і вже доноситься попереджувальний свисток паровика.
— Виникла невеличка затримка, — оголосив містер Теркелл.
Наступної миті містер Теркелл, мабуть, крикнув, або ж хотів крикнути: «Леді, прошу сідати!» — голосом менестреля,[17] бо леді посхоплювались зі своїх місць і кинулись до нього, тремтячи від гніву.
— Затримка не буде надто довгою! — містер Теркелл заспокійливо підняв руки.
— Скільки?
— Лише тиждень.
— Тиждень?
— Так. Ви ж можете залишитись тут, в «Ресторіумі», ще на сім днів, чи не так? Врешті-решт маленьке зволікання не має значення, чи не так? Ви ж чекали на це все своє життя. Лише кілька зайвих днів!
— За двадцять доларів на день, — холодно подумала місіс Беллоуз.
— В чому річ? — скрикнула якась жінка.
— Труднощі юридичного характеру, — ухильно відповів містер Теркелл.
— Але в нас є ракета?
— Ну, т-так.
— Я вже чекаю тут цілий місяць! — заперечила літня леді. — Затримки, постійні затримки!
— Вона має рацію, — загукали усі.
— Милі леді! — пробурмотів містер Теркелл, погідно посміхаючись.
— Ми хочемо побачити ракету! — це вже сама місіс Беллоуз виступила вперед, загрозливо трясучи, наче іграшковим молотком, своїм кулачком.
Містер Теркелл глянув у очі немолодих леді поглядом місіонера серед канібалів-альбіносів.
— Що, зараз? — запитав він.
— Так, зараз! — закричала місіс Беллоуз.
— Боюсь, що… — почав він.
— Я також! — крикнула вона. — Ось чому ми хочемо бачити ракету!
— Ні, ні, тільки не зараз, місіс… — він нетерпляче клацнув пальцями, намагаючись згадати її ім’я.
— …Беллоуз! — вигукнула вона.
Хоча вона була невеличкою ємністю, але все, що накопичилось у ній за довгі роки, врешті вирвалося назовні крізь кожну пору її тіла. Щоки її запалали. Із завиванням, схожим на безвідрадний фабричний гудок, місіс Беллоуз кинулася вперед і, наче оскаженілий шпіц, повисла на містерові Теркеллу, майже схопивши його зубами. Вона тримала його мертвою хваткою — й інші жінки прискочили за нею, підстрибуючи і дзявкаючи, наче у притулку безпритульні тварини на свого дресирувальника — того самого, котрий пестив їх, і до кого вони ластилися і весело скавчали лише годину тому, а тепер скачуть, смикаючи за рукави та проганяючи спокій із його єгипетських очей.
— Сюди! — вереснула місіс Беллоуз, почуваючись такою собі мадам Лафарґ.[18] — Через чорний вихід! Ми достатньо довго чекали, щоби нарешті побачити свій корабель. Кожен день він зволікає, кожен день ми змушені чекати, тож погляньмо нарешті!
— Леді, ні, ні! — кричав містер Теркелл, вистрибуючи навколо них.
Через бічний вихід вони вибігли зі сцени і, наче повінь, підхопили бідолашного чоловіка за собою і потягли в ангар, а звідти доволі несподівано опинились у покинутому гімнастичному залі.
— Ось вона! — сказав хтось. — Ракета!