— Кларо! Я знала, що ти зателефонуєш!
— Еммо, зараз третя година НОЧІ. Хіба ти не здивована?
— Ні, я лежала і думала про тебе. Я хотіла зателефонувати, але побоювалася видатися дурепою. Щось не так, правда?
— Еммо, можеш відповісти на одне запитання? Якщо в будинку було порожнє горище упродовж багатьох років, — і от раптом на ньому повно речей, що робити?
— Я й не знала, що у тебе є горище…
— А хто знав? Послухай: те, що спершу було схоже на мишачу метушню, потім почало скидатися на щурячу, а тепер здається, що там нагорі бігають коти. Що мені робити?
— Телефонний номер служби боротьби зі шкідниками «Геть щурів» на Мейн-стріт… зачекай. Ось. Основний номер: сім-сім-дев’ять-дев’ять. Ти впевнена, що на твоєму горищі щось є?
— Ціла команда легкоатлетів зі старшої школи.
— Хто раніше жив у твоєму домі, Кларо?
— Хто…
— Я хочу сказати, що весь цей час він був чистим, правда ж, і от тепер він заселений паразитами. Можливо, хтось колись там помер?
— Помер?
— Звісно ж, якщо хтось там помер, то, ймовірно, у тебе взагалі там ніякі не миші.
— Ти хочеш сказати мені, що це — привиди?
— Хіба ти не віриш…
— У привидів або так званих подруг, котрі намагаються мене ними налякати. Не телефонуй мені більше, Еммо!
— Але ж це ти зателефонувала мені!
— Поклади слухавку, Еммо!
Емма Кровлі поклала слухавку.
О третій п’ятнадцять холодного ранку Клара Пек висковзнула в коридор, з хвилинку постояла, а тоді тицьнула пальцем у стелю, наче намагаючись спровокувати її.
— Ей, привиди? — прошепотіла вона.
Невидимі вночі завіски ляди змастив вітер.
Клара Пек повільно повернулася, а тоді, обдумуючи кожен рух, повернулась і лягла в ліжко.
Вона прокинулася о четвертій двадцять, бо вітер струсонув будинок.
Невже це в коридорі?
Вона напружилася. Прислухалася.
М’яко-м’якенько, тихо-тихенько над сходовою кліткою скрипнула ляда.
І широко відчинилася.
«Не може бути», — подумала вона.
Ляда смикнулася вгору, всередину, а потім зі стуком знову впала вниз.
«Так воно і є!» — подумала вона.
«Піду переконаюся», — подумала вона.
— Ні.
Вона зірвалася з ліжка, побігла, замкнула двері і застрибнула назад у ліжко.
— Алло, «Геть щурів»! — донісся до неї її голос, притлумлений ковдрою.
О шостій ранку, невиспана, вона вже спускалася вниз, дивлячись лише собі під ноги, щоби тільки не бачити цю жахітну стелю.
На півдорозі вниз вона все ж оглянулася, сторопіла і засміялася.
— От дурепа! — вигукнула вона.
Ляда взагалі не була відчинена.
Вона була закрита.
— «Геть щурів»? — сказала вона у телефонну слухавку о сьомій тридцять того погожого ранку.
Опівдні фургон служби «Геть щурів» зупинився перед будинком Клари Пек.
З того, як містер Тіммонс, молодий інспектор, з пихатою зневагою крокував по доріжці, Клара зрозуміла, що він знає все на світі про мишей, термітів, старих дів і дивні опівнічні звуки. Йдучи, він поглядав на довколишній світ з манірною чоловічою пихатістю тореадора чи парашутиста, який щойно спустився з неба, або ж бабія, котрий запалює сигарету, обернувшись спиною до нещасної істоти на ліжку позаду нього. Коли він натиснув ґудзик дверного дзвінка — то вже, мабуть, видавався собі справжнім Божим посланцем. Клара відчинила двері і відразу ж ледве не затріснула їх знову, позаяк чоловік поглядом зняв із неї сукню, оголив її тіло і думки. Його посмішка видалася посмішкою п’яниці. Він сп’янів від самого себе. Кларі не залишалося нічого іншого, як вигукнути:
— Нічого там стояти! Робіть щось! — Вона розвернулася і закрокувала геть, залишивши приголомшеного борця із гризунами на самоті.
За якусь мить вона озирнулася, щоби пересвідчитися, чи досягла потрібного ефекту. Так із ним, напевно, жінки давно не говорили. Деякий час він вивчав двері, а потім із зацікавленням увійшов всередину.
— Сюди! — сказала Клара.
Вона попрямувала коридором, піднялася на сходовий майданчик, де ще раніше приготувала металеву драбину. Потім показала рукою вгору.