Вона виклала покупки на кухні і вперше за багато років, сама не знаючи чому, запалила сигарету, скурила її, запалила ще одну і почала готувати обід, грюкаючи каструлями і без потреби вистукуючи консервним ножем.
Будинок слухав усе це, але не відповідав.
До другої години тиша навколо неї згустіла, наче запах мастива.
— «Геть щурів», — сказала вона, набираючи номер.
Власник служби боротьби зі шкідниками приїхав через півгодини на мотоциклі, аби забрати залишений фургон. Припіднявши кашкет, він увійшов крізь двері у дім, перекинувся кількома словами з Кларою Пек, оглянув порожні кімнати і прислухався до ваготи тиші.
— Нічого страшного, мадам, — сказав він нарешті. — Чарлі трохи загуляв останнім часом. Завтра, щойно прийде, я його звільню. А що він тут робив?
Кажучи це, він поглянув угору на сходи, де стояла драбина.
— О, — відповіла швидко Клара Пек, — він просто оглядав тут усе.
— Я прийду завтра особисто, — сказав власник служби.
І щойно він поїхав того пообіддя, Клара Пек повільно піднялася сходами, звела голову й оглянула люк.
— Він також тебе не помітив, — прошепотіла вона.
Жодна балка не рипнула, жодна миша не затанцювала на горищі.
Вона стояла, наче статуя, відчуваючи, як через вхідні двері ллються вже дещо скісні сонячні промені.
Чому, допитувалася вона в самої себе, чому я збрехала?
Але ж, з одного боку, ляда зачинена, чи не так?
І я не знаю чому, розмірковувала вона, але я більше не хочу, щоби хтось колись підіймався цією драбиною. Хіба це не дурість? Хіба це не дивно?
Прислухаючись, вона повечеряла раніше.
Потім насторожено помила посуд.
О десятій годині вклалася спати, але не в себе нагорі, а внизу, у кімнаті для прислуги, що стояла порожнем уже купу літ. Чому вона вирішила лягти у цій кімнаті, і сама не знала. Вона просто зробила це і тепер лежала, відчуваючи біль у вухах і наслухаючи, як пульсує кров у скронях і на шиї.
Застигнувши, наче в труні, під простирадлом, вона чекала.
Близько опівночі налетів вітер і захилитав листвяним візерунком на її стебнованій ковдрі. Її очі широко розплющилися.
Сволоки будинку затремтіли.
Вона звела голову.
Щось лагідно зашепотіло на горищі.
Вона сіла.
Звук гучнішав, важчав, наче великий, але безформний звір нишпорив у темряві горища.
Вона спустила ноги на підлогу і сиділа, втупившись на них. Десь ген-ген угорі знову щось зашуміло: он тут — наче тупіт кролячих лап, он там — наче важкий удар велетенського серця.
Морська мушля
Він хотів вискочити з дому і побігти, перестрибуючи через паркани, копаючи бляшанки вздовж алеї та кричачи в усі вікна, аби друзі виходили гратися. Сонце стояло високо вгорі, день був ясний, а він, закутаний у постільну білизну, пітнів, злився, і це все йому аж ніяк не подобалося.
Джонні Бішоп сів у ліжку, шморгаючи носом. Апельсиновий сік, ліки від кашлю і парфуми його мами, яка нещодавно вийшла з кімнати, повисли у сонячних променях, що вже встигли спуститися вниз, аби зігріти його пальці на ногах. Вся нижня половина його стебнованої ковдри була схожа на циркову афішу: червона, зелена, пурпурова і блакитна, вона своїми кольорами буквально впивалася в його очі. Джонні засовався.
— Я хочу надвір, — тихо пожалівся він. — Чорт забирай. Чорт забирай.
Задзижчала муха, знову і знову вдаряючись у віконну шибку сухим стакато[6]своїх прозорих крилець.
Джонні поглянув на неї, розуміючи, як сильно вона також хоче надвір.
Він кілька разів покашляв і вирішив, що це кашель не геть підтоптаного старого, а одинадцятирічного хлопчика, котрий уже через тиждень зможе знову цупити яблука з фруктових садів і стріляти в учителя кульками з пожованого паперу.
Із коридору донеслися чиїсь швидкі кроки, під якими свіжо натерта підлога аж порипувала, а тоді двері відчинилися і на порозі з’явилася мати.
— Юначе, — сказала вона, — чому це ти сидиш у ліжку? Ану лягай.
— Я уже почуваюся краще. Чесно.
— Лікар сказав: ще два дні.
— Два! — Саме настала мить для заціпеніння. — То я повинен хворіти так довго?