— Це легко пояснити, — сказала вона. — У місіс Окунець мала бути направду велетенська піч, еге ж?
— Та ні, навпаки, невеличка, — відповіла Тіфані. — На десять дюймів вглиб.
— Закладаюся, що у місіс Окунець не було зубів і вона говорила сама до себе, так? — вела далі міс Тік.
— Так. І вона мала кота. І косоокість, — додала Тіфані. А тоді випалила:
— Тож коли він зник, всі пішли до неї додому і зазирали у піч, перекопали їй сад, кидали камінням у старого кота, аж поки він помер, виволокли її з хати, згребли всі книжки на купу посеред кімнати і підпалили, спалили все дотла й обзивали її старою відьмою.
— Вони спалили книжки, — ледве вичавила із себе міс Тік.
— Вони сказали, що там старі чари, — мовила Тіфані. — І малюнки зірок.
— А коли ти зайшла подивитися, вони там були? — спитала міс Тік.
Тіфані обімліла:
— Звідки ви знаєте?
— Я уважно слухаю. То як, були?
Тіфані зітхнула:
— Так, наступного дня я пішла туди, і деякі сторінки, ну, знаєте, трохи вбереглись від вогню. І я знайшла одну — із старовинним шрифтом, із золотим та блакитним обрамленням. І я поховала її кота.
— Ти поховала кота?
— Так! Ну хтось же мав! — сказала Тіфані спересердя.
— І ти обміряла піч? — спитала міс Тік. — Я знаю, що обміряла, бо ти щойно сказала мені її розміри.
«І тарілки теж поміряла, — додала подумки міс Тік. — Оце так знахідка!»
— Так. Обміряла. Власне… піч крихітна! І якщо вона змусила зникнути хлопця і його коня, то чому не відігнала чарами усіх тих людей, що вторглися у її дім? Це нелогічно!
Міс Тік мовчки кивнула ствердно:
— Що було далі?
— А тоді Барон сказав, щоб усі трималися від неї подалі, — відповіла Тіфані. — І він сказав, що якщо в краю знайдеться якась відьма, то її зв’яжуть і кинуть у став. Тож ви у небезпеці, — додала Тіфані трохи непевно.
— Я вмію розв’язувати вузли зубами і в мене є диплом із плавання з відзнакою Квірмського коледжу для юних панянок, — сказала міс Тік. — Усі ці тренування у стрибках у воду та у плаванні не роздягаючись марно не минули, — вона нахилилась уперед. — Дозволь вгадати, що сталося із місіс Окунець, — вела далі вона. — Бідолашна пережила літо, а потім випав сніг, еге ж? Вона крала їжу на фермах і, можливо, її крадькома підгодовували жінки, коли чоловіків не було видко? Гадаю, старші хлопці жбурляли їй у слід усім, що було під руками.
— Звідки ви все це знаєте? — спитала Тіфані.
— Не треба мати бозна-яку уяву, щоб здогадатися, — відказала міс Тік. — Яка з неї відьма, еге ж?
— Гадаю, вона була просто старенькою пані, до якої нікому не було діла, вона трохи тхнула і на вигляд була дивна, бо не мала зубів, — сказала Тіфані. — Вона просто скидалася на відьму із казки. Будь-хто, хто мав хоч зо дві клепки в голові, це розумів.
Міс Тік зітхнула:
— Так. Та що там говорити про дві клепки, якщо важко знайти когось і з однією.
— А ви б могли мене навчити усього, що треба, щоб стати відьмою? — поцікавилась Тіфані.
— Поясни мені, чому ти все ще — після того, що сталося з місіс Окунець — хочеш бути відьмою?
— Щоб таке більше не повторилося, — відповіла Тіфані.
«Вона ж бо поховала відьминого кота, — подумала міс Тік. — Та що це за дитя»?
— Гарна відповідь. З тебе колись буде добра відьма, — мовила вона. — Та я не навчаю відьомства. Я просто перевіряю, чи буде толк з когось. Всі чаклунки мають свої уподобання, — а я от дітей люблю.
— Чому?
— Бо їх набагато легше увіпхати в піч! — сказала міс Тік.
Та Тіфані не злякалася, просто роздратувалася:
— Нечемно так казати, — сказала вона.
— Ну, відьми й не мусять бути чемними, — відповіла міс Тік, виймаючи з-під столу велику чорну торбу. — Я рада, що ти звернула на це увагу.
— А що, справді є школи для відьом? — не вгавала Тіфані.
— В певному сенсі, так, є, — відказала міс Тік.
— Де вони?
— Недалеко.
— Там чарівно?
— Дуже.
— Це дивовижне місце?