У відповідь — тиша, помережана диханням сестер. Та Тіфані, не до кінця розуміючи, мала відчуття, що це тиша, в якій хтось щосили намагається не шуміти.
Вона нахилилась і зазирнула під ліжко. Там був тільки ноцник.
Чоловічок з-над річки так говорив.
Тіфані лежала при місячному світлі і прислухалася доти, доки вуха заболіли.
А тоді вона думала про те, яка ж та школа для чарівниць і чому вона ще досі її не бачила.
Вона знала кожен дюйм свого краю у радіусі двох миль. Найбільше їй подобалася річка: заводі, де у водоростях ніжились смугасті щуки, і бережки, де гніздилися зимородки.
Десь з милю вверх по річці гніздилися чаплі, і вона любила підібратися тихцем до пташок, як ті рибалили в очереті, бо нема нічого кумеднішого, ніж сполохана чапля, що намагається похапцем злетіти…
І так, за думками про навколишні землі, вона знову поринула у сон. Вона знала все навколо. Не було там жодної невідомої їй місцини.
Та, може, є якась чарівна брама. Ось, що б вона зробила, якби мала школу магії. Вона б усюди наставила магічних брам — на сотні миль довкола. Глянь на певну скелю, скажи «місячне сяйво» — і ось тобі чарівна брама!
А от у школі, — вернімося до школи, — там будуть уроки мітлоїзди, а ще — як нагострити капелюх, як готувати магічні страви, а ще — там будуть друзі!
— Мале спит?
— Ая, не чутно, аби сі рухала.
Тіфані розплющила очі в темряві. Голоси під ліжком відлунювали в кімнаті. Слава небесам, ноцник під ліжком порожній!
— Файно є, ходи подивимося на той її ноцник.
Голоси переміщалися по кімнаті. Вуха Тіфані складалися у трубочку, щоб розчути, що там робиться.
— Дивисі! Та то хата! Глянь-но, во крісла, а во начиння!
«Це вони знайшли ляльковий будиночок», — подумала Тіфані.
То був доволі великий будиночок, що його зробив містер Блок, місцевий столяр, для найстаршої сестри Тіфані, коли вона була малою, а тепер у неї вже є своїх двоє дітей. Він не з крихких. Містер Блок за філігранну роботу не брався. Та дівчата прикрасили його тканинами і сякими-такими меблями.
Судячи із захоплених голосів, дім їм видався справжнім палацом!
— Гей, гей! Оце так краса! Тут навіть ліжко! З подусками!
— Та тихо ти, а то всіх побудиш!
— Матінко моя, та я тихо, як миш! А-а-а-а! Та ту є сулдати!
— Що ти кажеш, які сулдати?
— В червоних мундирах, там о в кімнаті!
«Вони знайшли іграшкових солдатиків», — здогадалася Тіфані, намагаючись стримати подих. Правду кажучи, їм було не місце в ляльковому будиночку, але Погіршай ще був замалий, щоб ними бавитись, то вони були в ролі невинних спостерігачів за чайними вечірками, коли Тіфані ще бавилася ляльками. Власне, тим, що слугувало ляльками. Іграшки мали бути міцними, щоб протривати на фермі, і не всім це вдавалося. Востаннє, коли Тіфані взялася організувати чаювання, то за гостей були безголова шматяна лялька, два дерев’яні солдатики і три чверті плюшевого ведмедика.