— Того, хто підніме меча проти пана свого, — вішають. Голодного, що краде в пана вівцю, — вішають. Собаку, що загриз вівцю, — убивають. Такі закони гір, а гори ці проросли мені в кістках. Хто такий Барон, щоб заради нього переступати закон?
І вона знову відвернулась до своїх овець.
— Барон — пан на цій землі, — відповів служка. — Це його право.
Бабуня Болячка винагородила його поглядом, від якого люди сивіють ураз. Так принаймні розповідається в переказі. Та всі розповіді про Бабуню Болячку мають у собі дещицю від казки.
— Якщо це його право, як ти оце сказав, то хай переступає закон, і подивимося, що буде.
По декількох годинах Барон прислав свого доглядача, який мав значно вищий статус, і вони з Бабунею були давно знайомі. Він сказав:
— Пані Болячко, Барон вимагає, щоб ви скористались своїм впливом і врятували його собаку. Він вас за це залюбки винагородить п’ятдесятьма золотими, що має згладити ситуацію. Я певен, ви розумієте, що так виграють усі.
Бабуня курила люльку, пильнуючи овець, і мовила:
— Ти заступаєшся за свого пана, пан — за собаку. А хто заступиться за гори? Де той Барон, заради якого ми маємо переступити закон?
Кажуть, що коли Барон це почув, то аж притих. Та хоч він і був пихатий, — часто без жодних на те підстав, і зверхній, та дурним він не був.
Ввечері він прийшов до Бабусиної хатинки і сів неподалік. Небавом Бабуня Болячка спитала:
— Чим я можу вам допомогти, мій пане?
— Бабуню Болячко, благаю, врятуйте мого пса, — відповів Барон.
— Срібло приніс? Злото? — спитала Бабуня Болячка.
— Ні срібла, ні злота, — відповів Барон.
— Добре. Бо закон, який можна поперти сріблом чи злотом, — то минущий закон. Отож, мій пане, чого ви хочете?
— Благаю, Бабуню Болячко, рятуйте мого пса!
— То ти намагаєшся поперти закон словом?
— Так, Бабуню Болячко.
Бабуня Болячка, розповідається далі в оповідці, помилувалася заходом сонця, а тоді сказала:
— Ну то приходь завтра на світанку до старої кам’яної повітки і подивимось, чи може старий пес по-новому гавкати. Там побачимо. І на тому бувайте здорові.
Мало не все село прийшло на світанку до старої повітки. Бабуня прийшла зі своєю будою і привела вівцю із новонародженим ягням. Вона завела їх у повітку і замкнула там.
Якісь чоловіки прийшли з псом. Пес був розлючений і верткий — він цілу ніч просидів на ланцюгу, а тепер намагався куснути чоловіків, що тримали його на двох шкіряних повідцях.
Пес був волохатий. І мав іклища.
Барон приїхав у супроводі доглядача. Бабуня Болячка кивнула їм і відчинила дверцята повітки.
— Пустите пса у повітку, до овець, пані Болячко? — спитав доглядач. — Ви хочете, щоб він їх загриз?
Ніхто особливо не сміявся. Бо особливо ніхто й не любив доглядача.
— Побачимо, — відповіла Бабуня.
Чоловіки притягли собаку до порога, увіпхали у повітку і затраснули за ним двері. Люди чимдуж припали до маленьких віконечок.
Ягня мекало, пес гарчав, а тоді почулося бекання матері-вівці. Та це не було звичайне овече бекання. В ньому був надрив.
Щось буцнуло об двері, і вони мало не злетіли із завіс. Всередині почулося собаче скавчання.
Бабуня Болячка взяла Тіфані на руки і піднесла до віконця.