— Це ви наносили води? — спитала Тіфані.
Вони переминалися з ноги на ногу і покашлювали, а тоді хором відповіли:
— Ая.
— І це ви наносили дрів?
Знову пролунав хор:
— Ая.
Тіфані витріщилася на них:
— І це ви вівцю вкрали?
Враз всі синьолюдки потупилися.
— Навіщо ви вкрали нашу вівцю?
Почувся гул і штурхання, а тоді один крихітний чоловічок зняв з голови кролячий череп-шолом і нервово закрутив його в руках:
— Ми булисьмо гулодні, пані, — пробурмотів він. — Але коли ми зувиділи, шо воно ваше, то поставили її на місце.
Вони мали настільки стражденний вигляд, що Тіфані їх аж пошкодувала.
— Ви б її не крали, якби не були такі голодні, так? — спитала вона.
На неї витріщилося пару сотень збентежених очиць:
— Та як, пані, та де. Та вкрали б! — відповів людець із шоломом в руках.
— Вкрали б? — голос Тіфані прозвучав так здивовано, що в пошуку підтримки людець із шоломом озирнувся на товаришів. Вони всі ствердно закивали.
— Так, пані. Ми мусимо. Ми — славні викрадачі. Так, браття? Чим ми славимося?
— Крадіжками! — вигукнули синьолюдки.
— А ще чим, браття?
— Бійками!
— А ще чим?
— Пиятикою!
— А ще?
Людці замислились на мить, а тоді всі зійшлись на:
— Пиятиці і бійках!
— І ще щось було, — пробубнів шоломокрут. — Забувсі. О, згадав. Скажіт-но відьмі, браття!
— Крадіжками, і пиятикою, і бійками! — загукали людці радісно.
— Скажіт-но відьмі, хто ми є! — вигукнув шоломокрут.
Людці вийняли із піхов сотні маленьких шабелин і звитяжно здійняли їх над головами.
— Нак Мак Фіґлі! Вільні малолюдці! Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!
Тіфані витріщилася на них. А вони — вичікували, що ж вона зробить, і, що довше вона мовчала, то більше вони хвилювались. Вони опустили шабелини і спантеличено стояли.
— Та ми не підемо поперек могутньої відьми, ну, може, хіба заради якого пійла, — сказав нарешті шоломокрут, продовжуючи відчайдушно крутити шолом у руках і спопеляючи поглядом пляшку «Спеціальної овечої настоянки». — Будь така ласкава, допоможи нам напитися!
— Допомогти вам? — спитала Тіфані. — Це ви маєте мені допомогти! Хтось викрав мого брата серед білого дня!
— А най то качка копне! — викрикнув шоломокрут. — Вона вже ту! Вже добралася до малого! Ми спізнилисі. Крулева ту!
— Які кролі? — сказала Тіфані.
— Вони мають на увазі — королева, — пояснив ропух. — Королева…
— Стули пельку! — верескнув шоломокрут, але його крик потонув у рейвасі та гармидері, що їх зчинили Нак Мак Фіґлі. Вони дерли одне одному чуприни, тупотіли і скандували «ганьба» й «абодайго», а ропух лаявся із шоломокрутом — вони намагалися перекричати одне одного і репетували все голосніше і голосніше.
Тіфані підвелася:
— Замовкніть зараз же!
Запала тиша: тільки подекуди було чутно сопіння і вряди-годи «абодайго» із задніх рядів.
— Но ми, пані, на прю підем, — сказав шоломокрут, мало не в дві погибелі зігнувшись від страху.
— О, ні! — випалила Тіфані, розлютившись. — Це молочарня! А не свинарник!
— Кхм… вони хотіли сказати, що не бояться глянути в обличчя небезпеці.
— Кули Крулева вже ту, то наша келда слабне, і то скоро, — сказав шоломокрут. — А подбати про нас і нема кому.
«Подбати про нас, — подумала Тіфані. — Невже сотні міцних малолюдців, які б завиграшки взяли кубок на змаганнях із складних переломів носа, потрібно, щоб про них дбали?»
Тіфані вдихнула на повні груди.