Брат Дозорець знову підняв руку.
— Що?
— Ви хочете сказати, що десь неподалік тиняється спадкоємець трону?
— Так, це можливо.
— Атож. Вони так і роблять, — із розумінням справи сказав брат Дозорець. — Таке постійно трапляється. Про це пишуть. Їх називають нас-чадками. Вони переховуються десь у глушині, дуже довго нипають там, передаючи від батька до сина таємний меч, родиму пляму і всякі такі штуки. А потім, саме тоді, коли старе королівство їх потребує, вони приходять і дають копняка тим, хто незаконно захопив владу. І тоді всі радіють.
У Верховного магістра впала щелепа. Він навіть не сподівався, що вони так легко все зрозуміють.
— Ну, гаразд, — озвався інший вбраний у балахон чоловік (Верховний гросмейстер знав, що це брат Тинькар). — І що з того? От вигулькнув цей нас-чадок, прийшов до Патриція і каже: «Агов, я тут король, ось родима пляма встановленого зразка, котися звідси». І скільки він після того протягне? Мабуть, хвилини дві.
— Ти не вмієш слухати, — сказав брат Дозорець. — Нас-чадок приходить тоді, коли королівство у небезпеці, от що важливо — хіба ні? І тоді всім усе ясно, правда ж? І ось його на руках приносять до палацу, він когось там зцілює, проголошує скорочений робочий день, роздає трохи скарбів. Усе, щасливий кінець.
— Він ще має одружитися з принцесою, — сказав брат Придверник. — Адже він свинопас.
Усі позирнули на нього.
— Хто казав, ніби він свинопас? — запитав брат Дозорець. — Я про це ані слова не сказав. До чого тут свинопаси?
— Але він має рацію, — додав брат Тинькар. — Ці твої нас-чадки зазвичай свинарі чи лісничі. Вони всяким таким займаються, щоб створити цю… як її… алібу. Розумієш, має здаватися, ніби їх немає. Скромне походження, атож.
— У скромному походженні немає нічого особливого, — подав голос ще один із братів. Він був дуже низеньким і, здавалося, складається лише з коротенького, мовби дитячого, балахона й поганого запаху з рота. — У мене таке походження, що скромніше не придумаєш. У моїй сім’ї вважали, що свині пасти — це круто.
— Але в жилах твоєї сім’ї не тече королівська кров, брате Клозетнику, — зазначив брат Тинькар.
— Хтозна, — огризнувся той.
— Ну, гаразд, — без особливого ентузіазму погодився брат Дозорець. — Справді, чом би й ні. Але, бач, найважливіший момент — це коли справжній король скидає свій балахон і каже: «Гей!». І засліплює всіх своїм королівським блиском.
— А як саме? — запитав брат Придверник.
— Хтозна, як там воно щодо тієї королівської крові, — пробурмотів брат Клозетник. — Як його сказати? Може, й немає в мене тієї крові…
— Слухай, ну, засліплює та й по всьому. Зрозумієш, коли сам побачиш.
— Але спершу він рятує королівство, — сказав брат Тинькар.
— Ну, так, — глибокодумно погодився брат Дозорець. — Це найголовніше.
— А від чого він його рятує?
— …але я маю такі самі права, які має будь-хто інший, на те, щоб мати королівську кров…
— Від Патриція? — припустив брат Придверник.
Брат Дозорець, який раптом став експертом, похитав головою.
— Патрицій навряд чи такий уже небезпечний, — сказав він. — Хіба він справжній тиран? Ми мали й гірших. Ну, я це до того, що насправді він нас не пригнічує.
— Я весь час пригнічений, — втрутився брат Придверник. — Майстер Крічлі — це я в нього працюю — мене гнітить вранці, вдень і ввечері. Тобто постійно. Кричить. Попихає мною. І бабисько в овочевій крамниці теж постійно мене гнітить.
— Атож, — сказав брат Тинькар. — Хазяїн мого помешкання так мене гнітить, що страшне. Намагається вибити двері і розводиться про те, що я буцімто заборгував йому гроші за кімнату, а це нахабна брехня. І ще мене з вечора до ранку гнітять сусіди. Я їм пояснюю, що коли людина цілий день працює, їй вночі потрібно трохи часу для себе, щоб вчитися грати на трубі. Це справжня тиранія. Якщо я не жертва тиранії, то не знаю, хто жертва.
— Якщо вже про це мова, — повільно заговорив брат Дозорець, — гадаю, мене постійно пригнічує швагер. Він і конячку собі купив, і бричку настарав. А я ні. Де справедливість? Я впевнений, що король поклав би край цій тиранії, адже люди потерпають від гніту дружин, бо тим, бачте, хочеться «новий шарабан, як у нашого Родні»!
Верховний гросмейстер слухав усе це, і в нього трохи паморочилося в голові. Він почувався, мов людина, яка, звісно, знає про існування лавин, але аж ніяк не сподівалася, що, кинувши сніжку на верхівку гори, досягне такого приголомшливого результату. Їх навіть не довелося під’юджувати.
— Не сумніваюся, що король покладе край свавіллю квартирних господарів, — сказав брат Тинькар.
— І поставить поза межами закону людей, які хизуються екіпажами, до того ж, ймовірно, купленими на крадені гроші, — додав брат Дозорець.