Ваймз належав до середньої ланки — тобто холопів, які могли криками висловлювати згоду. Він пам’ятав, як Вонс повсякчас тинявся з ними у чужих поношених штанах. Цей кістлявий малий навчився якось по-чудернацькому, з підстрибом бігати, щоб встигати за старшими хлопцями. І він постійно щось вигадував, аби вони не мали часу його відлупцювати (такою була їхня звична розвага, якщо не траплялося нічого цікавішого). Він дуже вдало пройшов чудову школу, готуючись до безжального дорослого світу.
Так, вони вдвох починали в канаві. Але Вонс виборсався нагору. Натомість Ваймз — і він визнав би це першим — лише плив за течією. Щойно відкривалися якісь перспективи, він висловлював свою думку. Або говорив щось недоречне. Зазвичай це збігалося.
Саме тому поряд із Вонсом він почувався незручно. Він дослухався до того, як працює великий годинниковий механізм амбіцій.
Ваймз ніколи не вмів керувати амбіціями. Це було ніби щось з іншого життя.
— А, Ваймзе.
— Сер, — дерев’яним голосом відповів той.
Він навіть не намагався відсалютувати, бо знав про небезпеку впасти. Зараз він думав про те, що варто було пообідати — тобто випити чогось.
Вонс копирсався у папірцях, що лежали на столі.
— Якась дивина та й годі, Ваймзе. Боюся, у вас великі проблеми.
Вонс не носив окулярів. А якби носив, зиркнув би зараз на капітана з-понад скелець.
— Сер?
— …з вашими людьми у Сторожі. Здається, один із них заарештував голову Гільдії злодіїв.
Ваймз похитнувся, збираючи всі сили, щоб зосередитися. Усе це заскочило його зненацька.
— Перепрошую, сер. Я не можу вловити…
— Ваймзе, я кажу, що один із ваших людей заарештував голову Гільдії злодіїв.
— Один із моїх людей?
— Так.
Розшарпані мозкові клітини Ваймза мужньо спробували відновити бойові лави.
— З нашої Сторожі? — перепитав він.
— Зв’язав йому руки і притягнув під палац, — гірко усміхнувся Вонс. — Боюся, тут щось нечисто. Десь був рапорт… ага… ось: «Я, Морква Рудокопсон, звинувачую цього чоловіка в умисному скоєнні карного злочину згідно розділу 14 (ххх) Загального кримінального кодексу, 1678».
— «Чотирнадцять ха‑ха-ха»? — скоса зиркнув на секретаря Ваймз.
— Тут так написано.
— Що це означає?
— Навіть гадки не маю, — сухо відповів Вонс. — І хто такий цей… Морква?
— Ми ж так не працюємо! — спохопився Ваймз. — Не можна просто ходити й заарештовувати злодіїв із Гільдії. Ми б навіть за цілий день не впоралися!
— А цей Морква, очевидно, іншої думки.
Капітан хитнув головою і одразу ж скривився від болю.
— Морква? Навіть не можу пригадати, що це за один.
Туманна переконаність в його тоні одразу приголомшила навіть Вонса.
— Він був доволі… — секретар помовчав, шукаючи слів. — Морква, Морква. Десь я вже чув це ім’я. Бачив написаним на папері, — його обличчя втратило будь-який вираз. — Доброволець! Пам’ятаєте, я показував?
Ваймз витріщився на нього.
— Лист від якогось… ґнома?..
— Атож. Він розводився про служіння спільноті і збереження порядку на вулицях. Благав, щоб його синові не відмовили у місці скромного вартового.
Секретар зашурхотів папірцями.
— Що він накоїв? — запитав Ваймз.
— Нічого. Анічогісінько. Саме це й дивно.