— Всередині бійка! — заторохтів він, хапаючи капітана за плече.
— Він сам б’ється? — запитав той.
— Ні, з усіма! — крикнув Ноббі, перестрибуючи з ноги на ногу.
— Он як…
Сумління казало: «Вас тут троє. Він носить вашу форму. Він один із твоїх людей. Пам’ятай старого бідолаху Ґаскіна».
Інша частина його мозку, ненависна і жалюгідна, хоча саме завдяки їй він виживав у Варті протягом цих десяти років, підказувала: «Вдиратися туди було б нечемно. Почекаймо завершення, а потім запитаймо, чи не потребує він допомоги».
До того ж втручання у бійки суперечить етиці Варти. Набагато легше увійти, коли вже по всьому, і заарештувати всіх, хто лежить.
Хруснуло скло — зсередини вибили вікно, — і на протилежний бік вулиці вилетіло чиєсь оглушене тіло.
— Гадаю, ми мусимо негайно вжити заходів, — обережно почав капітан.
— Це точно, — сказав сержант Колон. — Якщо далі тут стояти, можна отримати травму.
Вони тихо прокралися трохи далі вулицею, старанно уникаючи поглядів один одного. Тут уже не закладало вуха від того, як трощать дерево і скло.
Іноді зсередини долинав зойк, а час від часу ще й загадковий подзвін, мовби хтось бив коліном у гонг.
Ніякова мовчанка обсіла їх, наче хмара.
— Сержанте, ви цього року вже брали відпустку? — врешті запитав капітан Ваймз, погойдуючись із п’ятки на носок.
— Так, сер. Того місяця відправив дружину у Квірм, щоб вона тітоньку навідала.
— Кажуть, о цій порі року там дуже гарно.
— Так, сер.
— Повно герані і всякого іншого цвіту.
З горішнього поверху щось вивалилося — і на бруківку впало скорчене тіло.
— І ще в них там квітковий годинник, якщо не помиляюся? — в розпачі промовив капітан.
— Так, сер. Дуже гарно, сер. Безліч квіточок, сер.
Залунали такі звуки, ніби хтось когось періщить важким дерев’яним предметом. Ваймз скривився.
— Сер, здається, йому у Варті буде недобре, — доброзичливо зазначив сержант.
У «Латаному барабані» дуже часто вибивали двері під час заворушень, тож нещодавно допасували спеціально загартовані петлі — і марно витратили купу грошей: це стало очевидно, коли новим шаленим ударом двері просто винесло разом із лутками. Посеред пролому хтось силкувався зіп’ястися на лікті, але зі стогоном знову впав.
— Здається, все вже… — почав капітан.
— Це ж той окаянний троль! — перервав його Ноббі.
— Що? — не повірив Ваймз.
— Троль! Той, якого вони біля дверей тримають!
Вони дуже-дуже обережно підійшли ближче.
Серед уламків справді лежав витурайло Щебінь.
Дуже важко травмувати створіння, яке — хоч із якого боку поглянь — просто рухомий камінь. Однак здавалося, хтось на це спромігся. Повержене тіло стогнало, і лунав такий звук, ніби хтось дробить дві цеглини.
— Знаменний поворот в оповіді, — невпевнено сказав сержант.
Усі троє озирнулися і втупилися в яскраво підсвічений прямокутник, де щойно стояли двері. Поза сумнівом, усередині стало трохи тихіше.
— Не можна припустити, що він їх здолає, правда ж? — запитав сержант.
— Наш обов’язок перед колегою і соратником-офіцером — з’ясувати це, — проголосив капітан, випнувши нижню щелепу.
Ззаду залунало пхинькання. Озирнувшись, Колон із Ваймзом побачили Ноббі, який стрибав на одній нозі, схопившись за ступню іншої.
— Що таке, старий? — запитав Ваймз.
У відповідь Ноббі лише застогнав від болю.
Сержант Колон почав здогадуватися. Діяльність Варти визначала обачлива улесливість, проте кожен у цьому підрозділі все одно хоч раз та потрапляв Щебеню під гарячу руку. Ноббі лише спробував відігратися: поліція скрізь і завжди плекає цю шляхетну традицію.
— Він копнув його ногою по ядрах, сер, — сказав Колон.
— Це ганебно, — невпевнено промовив капітан, а тоді замислився. — Тролі що, справді мають ядра?