Капітан Ваймз спробував не думати про каптури і тортури.
Він знав, що існує багато богів. Кожне ремесло мало покровителя.
У жебраків свій бог, у повій — богиня. І навіть убивці, напевно, комусь молилися.
Чи міг хтось у цьому величезному пантеоні зглянутися на загнаних у глухий кут і загалом безневинних правоохоронців, які майже напевно от‑от мали загинути?
«Мабуть, ні», — гірко подумав Ваймз. Для богів ці справи недостатньо круті. Іди пошукай бога-оборонця для якогось бідолахи, що намагається чесно виконувати свою роботу, за яку отримує жменьку доларів. Знайдеш такого, аякже. Боги шаленіють від спритних покидьків із амбітними планами на день — приміром, видлубати Рубінове Око із очниці Короля-Щипавки. Їх аж ніяк не цікавлять пересічні тюхтії, які щовечора тільки те й роблять, що безславно топчуть бруківку…
— І знову щось зашурхотіло, але воно ніби якесь слизьке, — сказав Колон, який цінував точність.
А потім пролунав звук…
…який наводив на думку про вулкан. Чи про виверження гейзера. Хоч там як, але щось ревіло, немовби в кузнях Титанів…
…але звук не міг дорівнятися до світла. Точніше, до спалаху біло-блакитної блискавиці з таких, що прошивають сітківку і випалюють відбиток аж на кістках всередині черепа.
Звук і світло тривали цілу вічність, а потім враз зникли.
Здійнялися пурпурові заграви, а далі, коли відновився слух, стало чутно якийсь тихий брязкіт.
Вартові стояли, заклякнувши на місці.
— Ну, що ж… — нарешті тихо озвався капітан.
Знову запала мовчанка.
— Сержанте, візьміть людей і розвідайте, будь ласка, — сказав Ваймз — тепер уже цілком виразно, карбуючи кожен звук.
— Що розвідати, сер? — запитав той.
Але до капітана вже дійшло, що, взявши людей зі собою, сержант залишить його тут самого.
— Стривайте, я краще придумав, — твердо промовив він. — Підемо всі разом.
І вони пішли всі разом.
Їхні очі знову звикли до темряви, і стало видно, що попереду щось невиразно світиться червоним.
Виявилося, що це стіна, яка швидко вистигає. Від неї, тихо постукуючи, відвалювалися шматочки спеченої цегли.
Це було не найгірше. Найгірше було на стіні.
Вони на це витріщилися.
Вони довго на це витріщалися.
До світанку лишилася година чи дві, і ні-хто навіть не говорив про те, щоб вибиратися звідси крізь темряву. Вони чекали біля стіни. Принаймні тут було тепло.
Тепер вони вже намагалися не дивитися на це.
Врешті-решт Колон тривожно потягнувся.
— Вище носа, капітане. Могло вийти й на гірше.
Ваймз допив іще одну пляшку. Це не подіяло. Тверезість може бути нездоланною.
— Так, — сказав він. — Тут могли бути ми.
Верховний гросмейстер розплющив очі.
— Ми знову впоралися.
Братство шалено зраділо. Дозорець і Загребун схопилися за руки і станцювали хвацьку джигу прямо в магічному колі.
Верховний гросмейстер глибоко вдихнув.
«Після пряника настала черга батога», — подумав він. Ця частина йому подобалася.
— Ану тихо! — заверещав він, а тоді каркнув: — Брате Дозорцю, брате Загребуне, припиніть цю ганебну виставу! А ви всі, замовкніть!
Усі принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили вчителя. І знову принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили ще й вираз обличчя вчителя.
Верховний гросмейстер дочекався відповідної атмосфери, а тоді статечно попрямував вздовж нерівної шеренги.
— Здається, ми тут собі намислили, ніби творимо чари? А може, мені здалося? Що скажеш, брате Дозорцю?