Він довго стояв біля пошкодженої стіни. Підборіддям стікали краплі дощу й всотувалися в одяг. За спиною крутився Вонс.
Потім довга худа рука із синіми жилами потягнулася до стіни, і кінчики пальців пройшлися по контурах тіней.
Ну, не тіней, а радше відбитків. Обриси були дуже чіткими, а всередині — звичайний цегляний мур. Однак якась сила переплавила древню глину на кераміку, надавши поверхні дзеркального полиску.
Контури окреслювали керамічну композицію: шестеро чоловіків заклякли у спантеличених позах, безладно здійнявши руки, в яких можна було цілком ясно розгледіти ножі та гароти.
Патрицій мовчки дивився на купку попелу під ногами. Декілька шматків перетопленого металу цілком могли бути тією самою зброєю, відбитки якої так виразно вкарбувалися в стіну.
— Гм, — промовив Патрицій.
Капітан Ваймз шанобливо супроводжував його провулком аж до Швидкофортунки і показав перший речовий доказ, від якого не лишилося нічого, крім пороху…
— Тут сліди, сер, — сказав він. — І це якось в голові не вкладається. Вони загострені. Комусь навіть могло б здатися, що це кігті.
Патрицій уважно поглянув на сліди у багнюці. З його виразу обличчя годі було щось зрозуміти.
— Бачу, — врешті-решт сказав він. — І що ви про все це думаєте, капітане?
Про все це капітан щось думав. Чого він тільки не думав за ці досвітні години. Передусім — що народитися на світ — велика помилка.
Коли ж тьмяне світло просочилося навіть у Затінки, а капітан досі був живий і не підсмажений, він по-дурнуватому радісно глянув навколо і побачив оці сліди — поряд, на відстані якогось ярда від себе. Тієї миті він пошкодував, що не п’яний.
— Сер, я знаю, що дракони вимерли багато тисячоліть тому, сер…
— І? — запитав Патрицій, примружившись.
— Сер, а самі вони про це знають? — бовкнув капітан. — Сержант Колон казав, що чув, ніби зашурхотіло щось шкіряне. За мить до… За мить до… За мить до… До нападу.
— Тобто ви вважаєте, що один із драконів — які вимерли, якщо взагалі існували в реальності, а не лише в міфах, — прилетів у місто, сів у цьому провулочку, спалив купку злочинців і полетів геть? Тоді цьому дракону притаманний високий рівень громадянської свідомості.
— Ну, в такому формулюванні…
— Якщо не помиляюся, дракони з легенд були схильними до усамітнення істотами, що уникали людей і мешкали у занедбаній сільській глушині, — продовжував Патрицій. — Навряд чи їх можна зарахувати до урбаністичної фауни.
— Звісно, сер, — сказав капітан.
Він не став зауважувати, що не треба вирушати на пошуки занедбаної глушини аж у село — Затінки цілком відповідали цьому опису.
— До того ж хтось мав би його побачити, згодні? — додав лорд Ветінарі.
— Крім оцих людей, сер? — уточнив Ваймз, кивнувши на стіну зі страхітливим орнаментом.
— На мою думку, йдеться про якісь їхні сутички, — підсумував Патрицій. — Можливо, банда суперників найняла чарівника. Невеличкий місцевий конфлікт.
— Чи не пов’язано це з тими чудернацькими крадіжками, сер? — подав голос Вонс.
— А сліди, сер? — не відступався Ваймз.
— Тут поряд річка, — сказав Патрицій. — Може… Може, якась болотяна пташина сюди припленталася. Звичайнісінький збіг обставин. Але на вашому місці я прикрив би ці сліди, адже нам не треба, щоб люди неправильно все зрозуміли і дійшли хибних висновків, правда? — різко запитав він.
Ваймз побачив, що програв.
— Як бажаєте, сер.
І він втупився у свої сандалі.
— Нічого страшного, — поплескав його по плечі Патрицій. — Тут у вас гарні вияви ініціативи. Патрулювання в Затінках. Дуже добре.
Він розвернувся і ледь не налетів на стіну, заковану у кольчугу — тобто на Моркву.
На свій превеликий жах, капітан Ваймз побачив, що новенький люб’язно вказує рукою на карету Патрицію. Навколо неї стояло шестеро придворних гвардійців при повному озброєнні. Вони насторожено виструнчилися. Ваймз терпіти не міг придворної гвардії. Вони носили плюмажі на шоломах. Він терпіти не міг плюмажів на шоломах.
— Перепрошую, сер, ця карета належить вам? — запитав Морква.
Патрицій байдуже озирнув його з голови до ніг.