На підлозі німим докором лежав пил.
А на ньому — відбитки слідів.
— Уук? — запитав Бібліотекар, звертаючись до теплої пітьми.
Тепер він ступав обережно і приречено, розуміючи, що власник слідів рухався у тому самому напрямку, що й він сам.
Бібліотекар увірвався у наступний прохід і побачив…
Відділ.
Полицю.
Порожнє місце на полиці.
У мультивсесвіті багато поганих знаків. Однак для душі, налаштованої на тонкі вібрації бібліотеки, навряд чи існує гірший знак, аніж прогалина там, де мала б стояти книжка.
Хтось вкрав книжку.
Патрицій походжав своїм особистим святилищем — Еліптичним кабінетом — і невпинно диктував розпорядження.
— …і відправте людей пофарбувати стіну, — закінчив речення він.
— Це зважене рішення, сер? — підняв брову Люпін Вонс.
— Вам не здається, що вигравіюваний на стіні моторошний орнамент спонукатиме до пліток і вигадок? — саркастично запитав Патрицій.
— Свіжа фарба у Затінках — так само, — спокійно відповів Вонс.
Патрицій на мить замислився.
— Слушно сказано, — гавкнув він. — Хай цю стіну повалять.
Лорд Ветінарі пройшов кабінет з кінця у кінець, перекрутився на закаблуках і знову почав міряти його кроками. Дракони! Можна подумати, без них мало по-справжньому важливих і реальних проблем, що вимагають уваги.
— Ви вірите у драконів? — запитав він.
— Їхнє існування неможливе, сер, — похитав головою Вонс.
— Я теж про це чув.
Дійшовши до протилежної стіни, лорд Ветінарі розвернувся.
— Сер, бажаєте, щоб я провів додаткове розслідування?
— Так. Проведіть.
— А ще я подбаю, щоб Сторожа нічого не накоїла, — сказав Вонс.
— Сторожа? — перепитав Патрицій, аж зупинившись. — Сторожа? Милий мій хлопче, Сторожа — це купка недоумків, яких очолює п’яниця. Я роками домагався такого результату, і зараз ми аж ніяк не повинні турбуватися про Сторожу, — він ненадовго замислився. — Вонсе, ви колись бачили дракона, з отих, великих? А, ви ж казали, що їхнє існування неможливе.
— Сер, це просто легенда. Забобон.
— Гм. А основна особливість легенд, безумовно, — їхня легендарність.
— Саме так, сер.
— І все одно… — Патрицій помовчав, вдивляючись у Вонса. — Ну, гаразд. Владнайте все це. Дракони мені тут ні до чого. Вони приносять сум’яття. Покладіть цьому край.
Опинившись на самоті, він похмуро глянув на здвоєне місто. Знову накрапав дощик.
Галасливий Анк-Морпорк, в якому мешкало сто тисяч душ! А людей — вдесятеро більше, як зазначав для себе Патрицій. Вилискували вежі й дахи, вмиті свіжим дощем, який навіть гадки не мав про те, в який велелюдний і ненависний світ його занесло. Ті дощі, яким щастило, падали на стада овець у горах, або тихенько лопотіли в лісах, або вдавалися до такого собі інцесту в обіймах моря. Натомість в Анк-Морпорку дощ міг потрапити у халепу.
Тут із водою коїлися страшні речі. І коли її пили, проблеми для неї лише починалися.